Зараз у нас вік деградації, і одна з його характеристик у тому, що материнство перестало бути почесною справою. На жаль, зараз роль матері не вважається важливою, особливою. Це не дає жінці жодних переваг та поваги. На жаль. Навіть навпаки – накладає на неї багато відповідальності та чужих очікувань, позбавляє волі, виснажує і таке інше.
Пише - джерело.Сьогодні кожна мати може зіткнутися з образами на рівному місці, з нетактовними втручаннями сторонніх людей, з глузуваннями на свою адресу (особливо якщо вона не працює). Навіть вдома їй не буде спокою – і багато чоловіків користуються беззахисністю своїх вагітних або дружин, що тільки народили, вчиняючи над ними психологічне і фізичне насильство. Бачачи це, діти теж перестають поважати своїх матерів, і дозволяють собі і грубі слова на їхню адресу, і рукоприкладство, і нехтування ними. Навіть батьки, які, здавалося б, через це пройшли і повинні розуміти, як це непросто, можуть ставати для юної матері справжнім стресом. Своїми причіпками, знущаннями, насмішками, втручаннями та зневажливими висловлюваннями.
А колись день матері починався з того, що ранками діти їй приносили свої поклони (і це є в Писаннях).
Колись будь-яка жінка шанувалась у суспільстві лише тому, що вона мати – вже зараз чи в майбутньому. Мати для людини була чимось чистим, святим та недоторканним. Її прохання та накази виконувались негайно. Навіть якщо вона упустила їх, не подумавши. Коли юнак залишав будинок свого вчителя (приблизно в 25 років), він отримував повчання, першим з яких було: «Шануй матір свою як Бога». Схоже на біблійні заповіді, правда? Це був зовсім інший час та зовсім інші стосунки.
Зараз ми живемо у світі, де цінується лише те, що можна продати. Тому сурогатні мами іноді в суспільстві шановані більше, ніж усі інші – як мінімум, вони змогли на своїй природі непогано заробити. І материнство знецінили, а матерів – зняли з їхнього почесного трона.
Але знаєте, що в цьому всьому найстрашніше і найзгубніше? Ми самі у це повірили. Ми самі дозволили себе переконати, що материнство – це нічого особливого. Ми самі не відчуваємо поваги до своєї праці, і як наслідок, ми дозволяємо іншим так ставитися до нас, іноді навіть вважаючи, що вони в чомусь праві. Ми самі відчуваємо іноді почуття провини за те, що ми «лише» матері, нічого більше (хоча може бути щось більше і значніше?).
Ми самі не поважаємо в собі материнський початок, цураємося його, пригнічуємо на догоду моді, засуваємо його в найдальші куточки своєї особистості.
Ми з дитячих років спостерігали, що за свою титанічну працю від суспільства може отримати мати (наприклад, “величезна” сучасна допомога на дитину), і мотали на вус. Формували свою картинку, що буде зі мною, коли я стану мамою, робили висновки.
Коли я була маленькою і чула, як хтось зневажливо спілкувався з моєю мамою, всередині мене все стискалося в грудку. Я була лише маленькою дитиною, але як мені боляче було бачити мамину безпорадність і беззахисність! І як прикро було за неї, коли хтось дозволяв собі її образити чи нею знехтувати. Я не знаю, як із цим справлялася сама мама – напевно багато таких речей вона просто навчилася не помічати. Але маленькі дитячі очі не могли не помітити. Ні мама, ні я нічого не могли з цим зробити. Доводилося просто ковтати. У моїй голові тоді міцно укорінилося, що матерів ніхто не шанує. Начебто нема за що сильно поважати, нічого особливого не зроблено, народити може кожна.
Коли ж я сама стала мамою, я зрозуміла, яка насправді це праця. Як це непросто і наскільки ця робота позбавлена будь-яких заохочень із боку. Ніколи й ніхто не скаже тобі, що ти гарна мама і щось робиш правильно. Навіть від близьких та рідних складно дочекатися похвали, схвалення та підтримки, що вже говорити про сторонніх. Зате кожен вважає за свій обов’язок тут поправити, тут скоригувати, тут накинутися зі своїми звинуваченнями.
Якщо ти годуєш грудьми, то почуєш, що й молоко у тебе не надто жирне, якщо дитина набираю вагу потроху, або що воно в тебе надто жирне, от якого вигодувала. Якщо годуєш після року – ростиш синка. Якщо не годуєш – просто жахливо лінива мати, яка позбавляє дитину найголовнішого. У памперсах – не буде онуків. Опікуєшся – фанатичка. Одному здається, що дитині холодно, а іншому – що їй спекотно. Гартуєш – нелюд. Не гартуєш – не думаєш про її здоров’я. Продовжувати можна безкінечно. Мати в очах суспільства ніколи не має права.
Такою є наша реальність. Безліч вимог, що нависають як дамоклів меч над головою, безліч докорів і шквал критики з усіх боків, гул чужих голосів, у яких так складно почути свій.
І багато молодих мам пишуть на форумах про те, як би їм хотілося тиші поруч, щоб ніхто не тиснув, щоб було дозволено жити власним життям і ростити дитину так, як ти цього хочеш. Навіть тут ми чекаємо якогось дозволу збоку, ніби ми не маємо права такі рішення приймати.
А потім майже у тридцять років, і вже з двома дітьми я потрапила до святого місця Індії – до Вріндавана. Це містечко особливе, адже там збереглися традиції, наскільки це можливо. Раніше так було скрізь, але зараз уже навіть до Індії проникла деградація, і ставлення до жінок почало змінюватися. Але давайте про Вріндаван, де ще є культура та повага до матерів.
Жінкам там працювати заборонено, корови вільно гуляють вулицями, як і маленькі діти. А ще кожну жінку незалежно від віку, там називають «матаджі», що означає «матінка». З повагою, іноді навіть благоговінням. І неважливо, що продавець, який до тебе звертається старший за тебе вдвічі. Все одно для нього ти – «матінка». Він бачить у тобі материнський початок, він його поважає і висловлює таким чином свою повагу.
Тут жоден чоловік (попри те, що це Індія) не підійде і не торкнеться тебе, не стане фліртувати і не висловить жодних брудних пропозицій. Максимум – виявить до тебе увагу, захистивши від мавп або надавши якусь допомогу (навіть якщо ти не просиш).
Тут на задньому склі машини часто можна зустріти напис, який перекладається як «Захист жінок та повага до жінок – мій обов’язок та моя честь». І там я в це вірю. Тому що я ніде не почуваюся в такій безпеці, навіть якщо йду вулицею вночі одна.
А якщо водій тук-туку дізнається про те, що ти вагітна, він везе тебе як найбільшу коштовність цього світу, об’їжджаючи всі купини і втрачаючи швидкість, на шкоду власному заробітку (мені пощастило покататися кілька разів з вагітними жінками).
Кажуть, що в Індії жінки безправні та принижені, але я у Вріндавані зрозуміла, наскільки безправні та принижені ми, адже ми стали лише інструментами досягнення цілей та чиїмись іграшками. А головне – розгубили самоповагу. Ми проміняли щось дуже важливе, що не купиш ні за які гроші, що неможливо нічим замінити, на гарні обгортки, в яких порожнеча. Ми повірили в те, що материнство нічого не варте. І що мати не варта поваги лише тому, що вона – мати.
І тут я відчула повною мірою, як це здорово і безпечно – бути матір’ю. Скільки у цьому сили, енергії та перспективи.
Коли немає мети комусь щось довести – наприклад, що ти не клуша, не утриманка і не ледар. Тут усе це розуміють, приймають та поважають. Більше того, інше – а точніше, наше – життя для них – нонсенс.
Один аюрведичний лікар там сказав мені:
«Якби моя дружина працювала, я не відчував би себе чоловіком. Це було б моєю особистою поразкою, якби я віддав свою дружину та матір своїх дітей на роздирання цього світу. Вона надто хороша для всього цього»
Ось так у Вріндавані ставляться до жінок, до матерів. І вони ходять з гордо піднятою головою, хоча їхнє обличчя при цьому прикриває вільний кінець від сарі. Якось я їхала в тук-туку, який мало не задавив — а точніше, трохи штовхнув переднім колесом, одну матаджі. Збіглася купа чоловіків, які почали сварити невдаху водія, паралельно питаючись про її самопочуття. Хоча вона, здається, не особливо помітила і навіть не злякалася. Вона почувається захищеною.
Так ставилися до матерів у Індії, а й у всіх традиційних культурах. Християни з усіх жінок більше за інших шанують саме Богородицю, в Італії, де католицтво найсильніше, досі мама – це святе слово для кожного, мусульманські чоловіки для своєї матері можуть гори перевернути, в єврейських сім’ях і взагалі саме по матері визначається чистота роду, вона у сенсі є його главою. Але час іде, культура та традиції обмінюються на ринкову економіку, свободу у всьому та рівноправність. І ми маємо те, що маємо. Ми змушені самі дбати про себе, турбуватися про завтрашній день і постійно брати участь у якихось гонках на виживання. І не просто бігти, а й намагатися прибігти першою, щоб здобути повагу. Ту саму, яку нам належить хоча б тому, що ми – матері. Справжні чи майбутні. Все тому, що ми самі не звикли поважати самих себе.
Згадайте, що світ – це величезне дзеркало, яке відображає наші відчуття та установки.
Якщо ви самі почнете поважати те, що робите щодня (хоч би як здавалося це безглуздо і егоїстично), то й навколо багато чого зміниться.
- Якщо ваш чоловік жене вас працювати…
- Якщо від нього немає подяки за вашу працю, лише суцільні закиди…
- Якщо діти, що підросли, постійно ображають вас словом і ділом…
- Якщо над вами підсміюються, вважаючи вас квочкою…
- Якщо родичі називають вас ледаркою та нахлібницею…
- Якщо у чергах ви чуєте зневажливі «нарожала!»…
Значить, усередині вас живе саме таке відчуття до материнства загалом та свого – зокрема. Загляньте в своє серце і голову, і ви знайдете причину всього цього. Ви самі себе не поважаєте і дозволяєте так ставитись до себе та своєї місії.
Із чого можна почати це змінювати? Відповідь може не сподобатися. Тому що вам доведеться спочатку навчитися поважати свою маму та маму свого чоловіка. Просто за те, що вони дали життя вам та вашому коханому, виховали як змогли. Зняти всі претензії до них, невдоволення та образи. Побачити ту величезну кількість зусиль, яку вони вклали у кожного з вас. Навчитися бути за це вдячною настільки, щоб при зустрічі з ними вам хоча б подумки захотілося їм вклонитися. І разом із цим ви помітите, як відбудуться зміни всередині вас.
Є чудова практика поклонів, що допомагає розвинути у душі це почуття. Коли ви щодня починаєте і закінчуєте зі справжнього фізичного поклону перед фотографіями ваших мам. І уклін непростий, а тривалий, усвідомлений та глибокий. І так протягом щонайменше 40 днів. За цей період ви обов’язково відчуєте зміни у собі. І наступний крок після такого опрацювання відбудеться сам.
Ви почнете інакше ставитися і до себе самої, тому що за цей час у вас виробиться звичка помічати материнську працю і шанобливо ставитися до неї.
Тут можна багато казати, але краще спробувати. Це змінить багато чого – і стосунки в сім’ї, і ставлення до самої себе, і навіть ставлення до всіх інших жінок цього світу. Всі ми так чи інакше матері, ця енергія (на відміну від сексуальної) нас об’єднує та робить сильнішими.
Жінкою, яка навчилася поважати себе і набула внутрішньої сили, вже неможливо маніпулювати, на неї не вийде й тиснути. Всі ті, кому хочеться кудись вилити жовч, пройдуть стороною, відчувши її внутрішню силу (а повірте, материнська сила в мільйони разів сильніша за звичайну жіночу!). Зате всі ті, у серці яких є любов, будуть до такої жінки притягуватися природним чином.
Чи така дешева і непотрібна, застаріла і несучасна штука за підсумком це «повага до матері»? Чи це основа основ і початок початку, ворота у нове, найкраще життя та рятувальна шлюпка з тонучого корабля? Кожна з нас зробить власний вибір.
Популярні дописи:
Поділіться інформацією з іншими ↓↓↓