facebook

“Тут спокійніше, але хочеться додому”. Як Італія прийняла переселенців із України

З перших днів війни чоловік Ярослави вимагав, щоб вона разом з дітьми виїжджала з Сум. Сама ж до останнього сподівалася, що вдасться тихенько пересидіти в місті. Але не вдалося…

Пише - джерело.

За кілька днів Суми потрапили в оточення, їхати було смертельно небезпечно. Але з дворічною дитиною жити в місті також було дуже важко – гуляти надворі під час повітряної тривоги Ярослава боялася, готувати їжу прямо біля кухонного вікна – також.

“Укриттів у нашому районі немає – та й хапати сплячу дитину, одягати і тягти кудись – справа не така вже й швидка, великі шанси саме на вулиці і потрапити під обстріл.

Сусіди спочатку бігали в підвал лікарні, потім перестали. Ми під час повітряних тривог годинами сиділи в крихітному коридорчику на підлозі. Син швидко вивчив слово «тривога», почувши його сам хапав свою ковдрочку і біг в коридор. Але вже через півгодини-годину починав рватися в кімнати, плакати…

Словом, було дуже важко і страшно” – Ярослава Березовська.

На початку березня поблизу їхнього будинку російська авіація поцілила в електричну підстанцію, на кілька діб частина міста залишилася без світла і води. Напруга з кожним днем наростала, адже частина області вже була окупована.

Коли ж відкрили “зелені коридори”, Ярослава каже, вже була морально готова тікати. Останній аргумент – авіаудар по вулиці Роменська. Ракета росіян поцілила посеред приватного сектору.



“Я не хотіла, щоб наступними з-під завалів діставали моїх дітей”

“Ми виїхали 8 березня. У нас маленький бусик, тож готові були брати з собою інших людей. Пропонували рідним і друзям їхати з нами, але всі боялися.

Це був перший день, коли офіційно оголосили “зелений коридор” – багато хто боявся, бо невідомо було, що буде в дорозі. Врешті до нас з мамою і подругою доньки в останній момент долучилася моя колега з дітьми”.

Дорога через усю Україну була досить довгою. Ночували у Полтаві, Умані, Тернополі та Чернівцях. У Полтаві це був приватний спортзал, який обладнали для прийому біженців, волонтери привозили гаряч їжу, згадує Ярослава.

В Умані орендували житло – дуже хотілося відпочити без сторонніх людей, на підлозі в натовпі людей з маленькою дитиною, яка весь день сидить пристебнутою в машині і увечері хоче бігати та бавитись, коли всі лягають спати, все-таки важко.

Дізнавшись, що вони їдуть із Сум, родині Ярослави вдвоє знизили ціну. А перед виїздом спитали, чи щось потрібно в дорогу, як допомогти.

Далі був Тернопіль. Це був релігійний центр, кімнати недільної школи з матрацами на підлозі цілодобова їдальня, де годували всіх, хто приїжджав.

“Усі ці адреси ми ще багато разів давали друзям і знайомим, які повторювали наш маршрут – бо зустріли там чудових людей, які самі організовували допомогу біженцям” – Ярослава.

У Чернівцях прихистком для сумчан стала недоремонтована і невмебльована квартира в новобудові, де також тимчасово жили знайомі чоловіка – харків’яни, що відправили свої сім’ї через кордон і збиралися повертатися додому.

Зняти житло було фактично неможливо, а сил ночувати у школах, де пропонували допомогу, вже не було. Тож були раді і такому прихистку, бо збиралися якнайраніше вранці переходити через пункт пропуску Порубне, а це було недалеко.

Кордон перейшли 12 березня

“Заздалегідь країну, куди поїдемо, ми не обирали. У нас ніде немає друзів чи рідних, які могли б нас прихистити і піклуватися про нас. Коштів теж не було – наших зарплат вистачало на більш-менш нормальне життя, все, що було у гаманці, ми витратили на створення запасу продуктів і засобів гігієни у перші дні війни, тож розраховувати було ні на що, крім сторонньої допомоги та кредитної картки.

Я і досі не розумію, як зважилася кудись їхати при таких передумовах. Тож нам було повністю однаково, куди добиратися. Чоловік довіз нас до кордону – далі був піший перехід і ми залишалися самі. На кордоні нас спитали, у яку країну ми хочемо – і я сказала, що нас ніде не чекають, куди буде безкоштовний автобус, туди і поїдемо. Прикордонники сказали, що має бути автобус в Італію і волонтери відвели нас до італійської палатки. Це і визначило нашу мету” – Ярослава.

Перейшовши пункт пропуску родина із Сум опинилися наче на величезному ярмарку, згадує Ярослава. Здавалося, зібралися небайдужі люди з усіх європейських країн.

Теплі палатки, їжа – і гаряча, і в дорогу, речі, іграшки, корм для тварин, повербанки, сім-карти – тут забезпечували всім. Кликали тих, хто йде мимо, мало не хапали за руки, ходили по палаткам, де чекали люди, і пропонували те чи інше. Це була надзвичайно вражаюча атмосфера.

“У нашій палатці окрім нас була лише одна жінка, яка їхала з дітьми до Греції. Через дві години очікування до нас зайшов чоловік і сказав, що він разом з друзями-волонтерами приїхав колоною з кількох бусиків на кордон, привіз гуманітарну допомогу, назад забирає людей.

Він сказав, що нас поселять у гуртожитку міжнародної місії «Карітас» на півночі Італії, де про нас турбуватимуться і забезпечуватимуть всім необхідним. Ми погодились їхати з ними – і як потім виявилося, це був справді наш щасливий квиток”.

Завдяки тому, що переселенці з Сум приїхали не самі по собі, а під патронатом «Карітасу», про них турбувалися члени місії. На тиждень їх поселили в місцевій ораторії, яку повністю обладнали під прийом біженців. Справа в тому, що ті, хто приїжджає в Італію, мають здати тест на ковід, провести кілька днів на карантині, здати ще один тест – і лише потім вільно пересуватися територією країни, розповідає Ярослава.

Читайте також:  Сукня на голе тіло: зіркова франківчанка у відвертому вбранні підірвала соцмережу (фото)

Благодійна місія взяла на себе оформлення документів українців, тести, оформлення медичного страхування, забезпечення одягом, засобами гігієни.

“Для нас готували їжу. Приходили волонтери, цікавилися, що кому потрібно, приносили речі, іграшки для дітей тощо. Через тиждень нас переселили у гуртожиток, де ми вже жили в окремих кімнатах на сім’ю. Там ми провели майже два місяці.

Самі готували з продуктів, які привозили представники «Карітасу» – частина з них була пожертвуваннями місцевого бізнесу, інші закуповувалися за кошти місії.

Всім необхідним нас забезпечували, плюс сюди теж приходили волонтери, плюс ми відвідували склад, де збирали гуманітарну допомогу для України – там теж можна було пошукати потрібні речі і взуття”.

Яку допомогу надала родині Італія?

За цей час держава дала сумчанам безкоштовний проїзд і медичне страхування, а також щеплення. Все інше – виключно робота благодійної місії і небайдужих італійців, каже Ярослава.

Грошову допомогу від держави отримали лише після розселення. Чекати розгляду заявок потрібно дуже довго. Допомога складає 300 євро на дорослого і 150 євро на дитину протягом трьох місяців. Якщо не сплачувати за житло та комунальні послуги, цього вистачає на базові потреби, ділиться досвідом сумчанка.

“Благодійники підшукували житло всім, кого взяли на патронування, але частина людей досі залишається в гуртожитку і приїжджають нові.

Більшість розселили в села неподалік міста Крема, куди нас привезли з самого початку.

Умови у всіх різні – когось взяли в італійську сім’ю, кимось опікуються територіальні громади чи представники «Карітасу». Турботу про нас взяли на себе священники і прихожани місцевої церкви.

Тепер ми живемо в окремій квартирі, за яку платять вони. Доки ми не отримували грошові виплати, вони оплачували наші продукти та першочергові витрати, обіцяють робити це і після того, як допомога від держави припиниться.

Так, нам вистачає державної допомоги, але тільки тому, що ми не платимо за житло, не купуємо речей і взуття, не витрачаємо грошей на розваги та необов’язкові послуги, ліки теж здебільшого безкоштовні”.

“З роботою тут дуже складно”…

Не знаючи мови, переселенці в Італії можуть претендувати лише на прибирання, миття посуди чи роботу на фабриці.

Але Ярослава з дітьми живе в маленькому селі, звідки важко виїхати громадським транспортом. А там, де мешкають, такої роботи немає. У місті поблизу (яке також невелике) дуже важко знайти роботу, яка вкладалася б у графік транспорту. Прибирання здебільшого увечері – тоді додому не доїдеш. Фабрики працюють у дві зміни – перша починається о шостій, друга закінчується о 22-й, відповідно автобусом або не приїдеш до початку, або не виїдеш після закінчення.

“Потрібно кудись переїжджати, але там безкоштовного житла і допомоги від приходу вже не буде. Таке замкнене коло. Та й сина приймуть у дитсадок лише з вересня і майже весь місяць піде на адаптаційний період. Тому поки що живемо на паузі.

Колись повноцінна декретна відпустка, коли не треба суміщати догляд за дитиною, домашні справи й роботу, була моєю мрією. Тепер вона втілилася в реальність, хоча зовсім не так, як хотілося б” – Ярослава.

Найважче адаптуватися до клімату – тут влітку страшенна спека. Відповідно в магазинах та установах вдень перерви по чотири години, а гуляти і спілкуватися місцеві жителі виходять увечері.

“Друзів, з якими ми могли б проводити час разом, у нас немає – в нашому селі лише одна жінка з України, у неї робота і неходяча свекруха, тож їй не до нас. А з нашим рівнем мови більше ніж 5-10 хвилин розмовляти з місцевими важко. Тож живемо самі по собі. Маленьких дітей поблизу також нема, син дуже сумує без компанії і без тата.

Місцеві до нас ставилися і ставляться дуже добре – намагаються нас зрозуміти, допомогти при потребі, приносять Саші іграшки, намагаються чимось його пригостити. Немає людини, яка, дізнавшись, звідки ми, не сказала б, що Путін – це кат і вбивця і його місце – в будинку для душевнохворих. Вони намагаються нас підтримати і обнадіяти”.

“Я не бачила тут якихось особливих іновацій…

“…Скоріше, це те, що вдома, але більш вдосконалене і дбайливе до людей і до природи. Приміром, система поливу полів, з яких тут знімають два-три врожаї, чи такі дрібниці, як багато пішохідних переходів навіть у селі, у тому числі з підвищеннями, щоб водії знижували швидкість. Багато фонтанчиків з питною водою – це дуже актуально в спеку. Дефібрилятори в людних місцях.

Роздільний збір сміття навіть у маленьких селах. Дуже розвинена велосипедна інфраструктура і прокат велосипедів та скутерів. Словом, усе те, що Україна потроху і повільно, але напрацьовує і сама. Хотілося б просто пришвидшити ці процеси. А головне – змінити ставлення один до одного” – Ярослава.

Хочеться додому

Чотири місяці Ярослава з дітьми в Італії. Її чоловік – в Україні. Зізнається, додому дуже хочеться, але розуміє, що навіть після закінчення війни звичне життя повернеться ще не скоро, а тут у всякому разі безпечніше, особливо для дітей.

“Але поки що ми просто відсиджуємося тут і не робимо ніяких спроб зачепитися і побудувати щось нове. Відчуваю себе, як домашня тварина у притулку: годують, лікують, але це не справжнє життя, а лише очікування того моменту, коли воно розпочнеться”.

Читайте також:

Поділіться інформацією з іншими ↓↓↓


Популярні дописи: