facebook

Світлана Олешко: «Польські перекладачі зацікавилися українською літературою, тому що це добра література»

Тетяна Соболик

Пише - джерело.

Світлана Олешко — відома режисерка, засновниця та директорка харківського театру «Арабески», останні два з половиною роки вона живе та просуває українську культуру в Польщі. Її життя і творчість можна поділити на багато різних етапів. Журналістка «Міста» поговорила з нею про проєкти з колишнім чоловіком письменником Сергієм Жаданом, про театр у Харкові та Міська Барбару, який грав у гурті «Мертвий півень» і згодом був її другим чоловіком, а також про повномасштабне вторгнення, яке змусило режисерку виїхати до Варшави, де вона почала творити в Польському театрі імені Арнольда Шифмана.

Пані Світлано, розкажіть про творчу співпрацю з Сергієм Жаданом, яка збереглася донині.

Із Сергієм ми — старі друзі, були в шлюбі 12 років, познайомилися в Харківському літературному музеї, у нас є дорослий син. Ми тоді спільно творили, я просила його написати тексти для свого театру, так він почав писати драматургію. Разом ми зробили чотири спектаклі: три — в Україні в театрі «Арабески», а четвертий — уже цьогоріч у Польщі.

Перший спектакль — «Веселого Різдва, Ісусе!». Це був момент, коли Сергій запросив Міська Барбару до театру, щоб він зіграв там головну роль. Місько погодився. Він став моїм другим чоловіком.

Друга вистава — «Червоний Елвіс», а третя — «Вісім історій про Юру Зойфера». Всі прем’єри відбулись у Харкові. Це музичні вистави, скрізь грав Місько.

Остання наша робота цьогорічна, ми зробили спектакль «Харків!Харків!» у Польському театрі імені Арнольда Шифмана у Варшаві. Це мюзикл, який Сергій теж написав для мене і для цього театру.

Вони потім друкуються?

Три попередні тексти, про які я вам казала, є у збірках, їх можна прочитати. «Харків! Харків!» поки що невиданий, це власність польського театру. Я думаю, що рано чи пізно його також буде видано, але наразі побачити й почути можна лише у нас.

Ми вже зробили радіоспектакль. Він був в ефірі Другого каналу польського радіо, а тепер буде на освітній платформі нашого театру, тобто можна послухати. А можна прийти і побачити, зокрема в листопаді ми граємо «Харків! Харків!».

Чи бачив Жадан цю виставу?

Ні, цю виставу він не бачив, бо прийняв рішення, що не буде виїжджати з України та вступить до лав ЗСУ, що і сталося. Але ми знали про це заздалегідь. Сергій приїжджав перед тим, ми працювали, і він тоді попередив, що на момент прем’єри не зможе приїхати. Близько року ми готувались, зустрічались, потім тривав переклад. У Польщі ми граємо польською, а оскільки це віршована поезія, то переклад було зробити непросто. Але чудовий перекладач Адам Поморський переклав і десь за рік ми почали готуватися. Прем’єра відбулась цього року в березні.

Місько Барбара приїхав у Харків не до вас, а в театр. Так?

Це був 2001 рік, він приїхав, тому що дуже хотів працювати в театрі. Він був на той момент одружений і ми з Сергієм Жаданом також були ще в шлюбі. Місько фактично себе знайшов в «Арабесках».

Він грав як актор чи брав участь у виставах як співак?

Він грав як актор, але в нас дуже важливою є музика, тому він співав також. Крім того, у нього залишалися власні музичні проєкти.

Кого грав Місько і яка його роль вам найбільше подобалася?

Він переїхав до Харкова у 2001 році заради того, щоб зіграти Царя Ірода в спектаклі «Веселого Різдва, Ісусе!». Сергій Жадан спеціально для нього написав цю роль. Але Міську настільки сподобався Харків, що він оселився тут і навіть заповів, щоб його поховали у Харкові. Хоча ніхто й не здогадувався, що він раптово помре.

Потім він грав у кожній виставі «Арабесок». Ми мали одну-єдину виставу, де він не грав. А в решті проєктів він був задіяний як актор, автор музики, саунд продюсер, і фактично ми були разом до його смерті. У жовтні 2021 року він помер.

Театр заснований у 1993-му, тобто існував майже 30 років. Я подивилась репертуар і мені здалося, що ви мали не дуже багато вистав.Ми ніколи не були репертуарним театром, який просто грає вистави і виробляє без кінця прем’єри. Ми були і залишаємося громадською організацією. Це некомерційний проєкт, ми не заробляли на продажі квитків, ми займалися різними соціально-мистецькими проєктами. Його творила і, сподіваюся, продовжить творити команда людей — актори, музиканти, композитори, сценографи і правозахисники.

Так, у нас не так багато вистав, їх десь 20 набереться. Але це вистави, які ми грали по 20 років,
і вони не втрачали актуальності. Вони завжди збирали публіку. Ми дуже багато подорожували. Ми проїхали всі штати Америки — від Нью-Йорка до Флориди, ми проїхали всю Європу — від Харкова до Лондона. Ми робили величезні тури по Україні, були в усіх обласних центрах. Харків’яни навіть на-рікали, що «Арабески» легше побачити в Парижі, ніж у Харкові

Ми робили такі важливі, на нашу думку, проєкти, як «Театр у в’язниці». Шість років ми працювали з українською пенітенціарною системою. Останній наш проєкт — перед пандемією — був пов’язаний з людьми в кріслах колісних.

Ви всі мали ще якусь роботу?

Громадська організація існує за допомогою фандрайзингу. Ми завжди шукали можливості, залучали кошти і в такий спосіб існували. Я вам відкрию велику таємницю, що актор ані в Україні, ані в світі не може прожити за зарплату в театрі, і він працює ще десь. Зокрема, в кіно чи серіалах.

Ми здебільшого викладали в харківській «театралці», також знімалися в серіалах, фільмах. Місько мав гурт, грав концерти.

У репертуарі вашого театру твори або українських класиків, або сучасні українські письменники. Це було навмисно чи мені так здалося?

Ні, вам так не здалося, це була наша позиція. Перша наша вистава була за твором Миколи Хвильового. Тому засновник видавництва «Смолоскип» Осип Зінкевич нас і назвав «Арабески». Це були часи, коли ми були студентами і лиш почали для себе відкривати «Розстріляне відродження» й українську літературу. Звичайно, у нас були проєкти і з іноземними авторами, але переважають все ж українські.

Всі виставили були україномовні?

Так, за винятком тих, які ми творили за кордоном. У нас було кілька проєктів українсько-польських. Також були британські. Але в Україні ми ці самі вистави грали українською.

У Харкові є шість великих державних театрів, і всі вони грали українською мовою. А перед повномасштабним вторгненням було ще близько 100 недержавних театральних ініціатив, більшість з яких теж грали українською. Це радянський міф про російськомовність Харкова. У місті було 48 уні-верситетів до моменту вторгнення, всі вони вчили українською. А мій син, який народився в Харкові, вчився в українсько-англійській школі, де російська мова була платним факультативом. Відповідно він краще знає французьку, англійську і німецьку, ніж російську, але розуміє російську.

Читайте також:  В Україні виплачуватимуть допомогу для дітей: на яку суму можна розраховувати щомісячно

Чи було у вас відчуття, що ми чогось не доробили, щоб війни не сталося?

Не знаю щодо інших людей, але знаю про своє найближче оточення і культурно-мистецьке середовище, в якому я була. Ми весь час усе робили правильно. Ми робили український театр, Місько робив українську музику, Сергій Жадан творить українську літературу.

Ми ніколи не фінансувалися державою, ми не існували за гроші платників податків, самі знаходили фінансування на свою діяльність і робили все від нас залежне. А те, що нам не пощастило з сусідом, то нам не пощастило з сусідом. Століттями триває ця війна, і не одне покоління українських митців полягло у ній, а ми далі робимо все, що можна.

Зараз я у польському театрі готуюся до перформативних читань Майка Йогансена. Утім, я була змушена пояснювати полякам, що це за дивне ім’я і чому ця людина, етнічно німецького походження, вирішила бути українцем і була розстріляна. А таких митців у нас дуже багато.

Я не думаю, що ми мало робили. Ми робили і робимо все, що можемо. Зокрема сьогодні найбільш драматична сцена Варшави в афішах «Харків Харків!». Думаю, ще десять років тому це важко було собі уявити.

Нині з’являються розмови про те, що думка поляків стосовно українців змінилася за ці два з половиною роки і вони вже не такі добрі до нас. Помічаєте це?

Соціологія цього не підтверджує. Я не можу говорити за всіх, бо живу у своїй бульбашці. Я працюю в театрі й спілкуюся здебільшого з людьми мистецтва, хоча теж ходжу до магазинів і користуюся метро. Я не бачу погіршення, може, воно десь є. Як би там не було, навіть якщо буде якесь охолодження в майбутньому, то, все одно, те, що поляки зробили для українців у 2022 році, — це історичний прецедент, такого в світі не було ніколи. Такої підтримки, співучасті й співчуття — на рівні народу, а не урядів — не було в історії. Ми маємо про це пам’ятати і розповідати своїм дітям та просити, щоб вони розповідали своїм.

Розкажіть трохи про театр, у якому сьогодні творите.

Це найбільша драматична сцена Варшави, це театр воєводства, — як в Україні обласний,— що фінансується за гроші платників податків, а називається він «театр публічний». Мене запросив директор цього театру видатний актор Анджей Северин, з яким ми познайомилися десять років тому. Він грав у нас в «Арабесках» у спектаклі, потім запрошував мене до Варшави на свої вистави.

Я перші десять днів війни була в Харкові. Бомби падали, дослівно, на наші вулиці. Тому батьки, я, сестри та їхні діти поїхали спершу до Львова, до родини Міська. А потім мені подзвонив Анджей Северин і сказав, що дає роботу і житло.

Ваш син залишився в Україні?

Мій син у Львові. Він поїхав вчитися в Український Католицький Університет і залишився жити у Львові. Він повнолітній. Його можуть у будь-який момент забрати до війська, нікуди не виїжджав.

Що вдалося зробити за ці два з половиною роки у Варшаві?

Я зробила два спектаклі, перший — «Декалог: локальна світова війна». Це спектакль про Другу світову війну і, зокрема, про українсько-польський конфлікт у цій війні. Його повноцінна велика прем’єра була у березні, як і вистави «Харків! Харків!».

У Польщі є традиція робити перформативні читання і салони поезії. Таких зустрічей я зробила близько десятка. Перша робота була — перформативні читання книжки Оксани Забужко «Планета Полин». Пізніше читали поезію Сергія Жадана.

На річницю повномасштабного вторгнення ми зробили перформативні читання творів наших нових письменників. Востаннє ми проводили читання книги «Війна 2022» до Дня Незалежності України. Тепер я готуюся до читання Йогансена, а в планах — Хвильовий, Підмогильний і Куліш.

Тобто йдеться про українських авторів?

Це здебільшого українські автори, але не тільки. Я робила читання книжки польської журналістки Маґдалени Ріґамонті. І в січні також буду робити читання за польським автором. Але, звісно, якщо я можу просувати українських авторів, то я це роблю.

Ці серії українського авангарду я роблю саме тому, що з’явилися якісні переклади. З’явилося покоління перекладачів, які є етнічними поляками, без жодних родинних зв’язків з Україною, але вони зацікавилися українською літературою в першу чергу тому, що це добра література. Відповідно ми беремо в них дозволи і ставимо це в театрі.

Що таке перформативні читання?

Перформативні читання відрізняються тим, що ми маємо менше репетицій і менший бюджет на підготовку, але вони більше схожі на спектакль, ніж на читання. Актори мають право не пам’ятати текст повністю. Часом вони з телефонами, планшетами або мають надруковані слова, втім, ми стараємося зробити це якісно і щоб не було нудно.

Журнал «Місто» — франківський. Ми живемо з думкою, що Івано-Франківський театр один із найкращих в Україні? Що думаєте про це?

Я думаю, що це правда. Директор Франківського театру Ростислав Держипільський, може, навіть найкращий директор театру в Україні. Я давно не бачила ваших вистав, але скоро буде вистава «Дзяди» в Гданську, яку поставила польська режисерка Майя Клечевська, і, можливо, я туди також поїду й подивлюся. Також знаю, що вони планують грати і в Варшаві.

Чи поверталися ви за ці роки в Україну?

Була цього літа перший раз — у Дрогобичі на «ШульцФесті» і один день у Львові, щоб зустрітися з сином. До Харкова не приїжджала. Моє помешкання в центрі Харкова на вулиці Мироносицькій. На цій же вулиці знаходиться облдержадміністрація, яку розбомбили. Регулярно туди прилітають ракети. Мій дім поки що стоїть. А в батьків винесло вікна, місто вставило їх.

Все моє життя залишилося в цій квартирі: бібліотека, картини, портрети Міська… Могили моїх родичів і могила Міська, я це не можу забрати з собою. Це вже інше місто, ніж те, з якого я виїжджала. Я, звичайно, туди повернуся, але поки що не знаю, як це буде і коли.

The post Світлана Олешко: «Польські перекладачі зацікавилися українською літературою, тому що це добра література» appeared first on Місто.

Популярні дописи:

Поділіться інформацією з іншими ↓↓↓


Читайте також: