В рідному селі Росільна Михайла Куриліва знають, як кремезного чоловіка, який чи не
все своє життя їздить на габаритних машинах — вантажівках чи фурах. На фронті роботу він фактично не змінив. Але тепер вже доставляє захисникам все, що їм необхідно. Через нестачу кваліфікованих водіїв змушений постійно працювати й навіть коли була можливість піти – добровільно залишився, щоб допомагати.
Чоловік пригадує той день, коли почалась війна. Каже, що ніхто не сподівався на такий розвиток подій. Військкомати були повні добровольців і він став одним з них.
«Тоді всі йшли добровільно. Це зараз вже немає охочих. Росія напала, треба було йти захищати країну. Бажання відсидітися вдома не було. Все було навпаки, — пригадує чоловік.
В один момент життя спокійного сімʼянина, який виховав трьох дорослих дітей кардинально змінилося. Теплі стіни будинку та смачні страви від дружини замінила армійська кухня та бліндажі. Рідні не хотіли відпускати його, але чоловік каже, що хтось все ж мав піти.
Спочатку він потрапив в 34 бригаду на Чернігівщину. Потім вирушили на Донецьк та Бахмут.
«Бувало, що він не виходив на звʼязок по декілька днів. В Бахмуті тоді взагалі не було звʼязку. Вже коли вони повертались ближче до своїх позицій — передзвонював нам і ми трохи заспокоювались. Він доставляє на передову і їжу і багато чого іншого. І переважно звʼязку з ним стабільного просто немає. За цей час було дуже багато різних ситуацій, — кажуть рідні.
Останній раз Михайло Курилів був вдома ще минулого року. Понад шість місяців він та його сімʼя живе мріями про очікувану зустріч.
«Я один водій на чотири фури. Нема кому їздити, не всі це вміють, тому доводиться багато працювати. Плюс ще часом вожу вантажі й меншими машинами.»
Довезення вантажів — небезпечна робота. Над головою постійно літають дрони та ракети. Через габарити вантажівки заховатись фактично нереально.
«Минулого року в нього були великі проблеми зі здоровʼям. Його привезли зі сходу з переламаними ребрами, лопаткою та ключицею. Це було дуже важко. Та й взагалі тоді через загальні проблеми по стану здоровʼя йому казали, що він може вже не воювати. Але тато каже, що немає вибору. Лишилося дуже мало людей, хтось мусить бути там, — розповідає дочка.
Через свою статуру він отримав позивний «Ведмідь», хоча дружина та діти лагідно кажуть «Ведмедик». Не можуть по-іншому сказати про цього добряка.
Зараз військового водія перевели в 141 бригаду. Разом з хлопцями вони працюють на Покровському напрямку.
«Настрій зараз у всіх не найкращий. За увесь час, а це майже три роки, довелось втратити багато побратимів. Але я вірю, що цього року війна все ж закінчиться. Щоправда, Росія щось не спішить погоджуватись навіть на тимчасове перемирʼя. Але надія все ж є, — розповідає чоловік.
Після війни Михайло Курилів надалі хоче повернутися до улюбленої та звичної справи — їздити на фурі. Доставляти вантажі туди, де їх чекають. А ще — відпочити та нарешті побути з сімʼєю стільки, скільки їм захочеться, щоб не обмежуватись 10 днями військової відпустки.
The post Обличчя війни: на фронті «Ведмідь», а для рідних «Ведмедик» appeared first on Місто.
Популярні дописи:
Поділіться інформацією з іншими ↓↓↓