Другий місяць весни ознаменувався подальшою ескалацією бойових дій на сході України. Поки світ занепокоєно спостерігав за стягуванням Росією десятків тисяч своїх солдатів та неймовірної кількості техніки й озброєння до кордонів з Україною – на Донбасі продовжували тримати оборону українські воїни. Часом – віддаючи за свою землю життя.
Впродовж квітня, захищаючи Україну, у вічність відійшли 14 воїнів. Хтось із них зовсім юний, хтось – старший і досвідченіший. Комусь пощастило зустріти своє кохання, а хтось так і не встиг побачити власних дітей. Втім усіх їх єднало одне: вони не могли залишатися осторонь від біди, що спіткала Україну – і боронили рідну країну до останньої краплі крові.
Кажуть, немає більшої любові, аніж віддати життя своє за ближнього. Пам’ятаймо ж тих, хто саме ТАК любив свій народ.
Сергій Сулима, 10 ОГШБ
Сергій Олексійович Сулима народився 9 жовтня 1980 року в Луцьку. Мешкав у селі Височанка Галицької ОТГ на Івано-Франківщині. Свого часу працював охоронцем та водієм швидкої допомоги в Луцьку. Однак потім обрав шлях військового.
“Мужній воїн, десантник, що воював у гарячих точках світу в складі Французького легіону. Але після початку російсько-української війни спрямував всі свої навички та вміння на боротьбу з супротивником. Мав надзвичайну високу підготовку, його місце було в Силах спеціальних операцій (ССО України), але Сергій волів тягнути звичайні бригади до досконалості”, – згадує ветеран АТО Олександр Єрмак, який свого часу воював на Донбасі під командуванням Сулими.
Захищати батьківщину від агресора Сергій розпочав у 54 ОМБр, куди потрапив під час однієї з хвиль мобілізації у 2015 році. Невдовзі після повернення з фронту додому Сулима вирішив укласти контракт зі ЗСУ. Службу ніс у складі 109 окремого гірсько-штурмового батальйону 10 ОГШБр, головний сержант взводу.
Саме Сергій рятував побратимів, яких 26 березня під Шумами, що на Донеччині, підступно розстрілював ворог. Так окупанти намагалися спровокувати українських воїнів обстріляти водонапірну станцію, що забезпечує водою як підконтрольні уряду, так і окуповані території. Тоді разом зі старшим бойовим медиком роти Світланою Земліною та сержантом Олексієм Косташеком Сергій витягував хлопців з-під вогню. Так вдалося врятувати двох побратимів. Четверо захисників того дня загинули.
За той вчинок у бригаді Сергія подали на нагородження. Однак отримати відзнаку він не встиг: за тиждень, 3 квітня, воїн там же, під Шумами, потрапив під ворожий обстріл і, відступаючи, підірвався на встановленій ворогом міні.
“Він був патріотом і своїми діями це довів, віддавши життя за Україну. Був фізично витривалим, високоосвіченим, вів здоровий спосіб життя та був прикладом для побратимів. Такі сержанти щодня пришвидшують позитивні зміни в нашому війську. Він був не тільки хорошим молодшим командиром, а й люблячим сином та гарним братом”, – розповідав журналістам АрміяInform побратим загиблого Степан.
10 квітня Сергій Сулима був відзначений орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня – посмертно.
Вдома на нього чекали мама та сестра. Власної родини герой створити так і не встиг.
Ігор Байтала, 10 ОГШБр
Ігор Миколайович Байтала народився 19 травня 1995 року у місті Жидачів Львівської області. Здобувши середню освіту, він вступив до Жидачівського професійного ліцею, де отримав спеціальність “тракторист-машиніст”. Згодом юнак навчався у Львівському національному університеті ветеринарної медицини та біотехнологій імені Гжицького – здобував фах “Технолог м’ясного виробництва”.
Відслужив строкову військову службу у 2019-2020 роках. Додому з армії повернувся у наприкінці жовтня. Однак вже за кілька місяців, на початку січня 2021 року, підписав контракт з ЗСУ. Служив у 8 окремому гірсько-штурмовому батальйоні 10 окремої гірсько-штурмової бригади – у розвідувальному відділенні безпілотних авіаційний комплексів.
Ввечері 3 квітня 2021 року Ігор зник на Донбасі. Зброї при собі у нього не було. А на місці, де хлопця бачили востаннє, не залишилося жодних слідів бою. За короткий час, що Ігор Байтала встиг прослужити у підрозділі, він залишив про себе лише хороші враження, не отримав жодного зауваження від командування, був спортсменом та палким прихильником здорового способу життя. Тож серед основних версій зникнення військового розглядалася втрата орієнтування або викрадення.
Як повідомляли згодом у бригаді, на пошуки військовослужбовця одразу було кинуто усі сили. Побратими Ігоря до останнього сподівалися, що він живий. Але 6 квітня тіло Байтала передали українській стороні представники окупаційних військ, які кілька днів до того використовували загибель воїна задля дискредитації ЗСУ, звинувачень у начебто приховуванні командуванням бригади інформації про загибель бійця та закидів, що Україна порушує Мінські домовленості. Терористи публікували фото тіла загиблого і заявляли, що він начебто входив до групи з трьох осіб, що розвідували мінно-вибухові загородження перед позиціями окупаційно-терористичних військ РФ.
“В мережі інтернет представники російсько-окупаційних військ розповсюдили і тиражували інформацію про те, що нібито 4 квітня, внаслідок бойового зіткнення, біля населеного пункту Шуми загинув військовослужбовець бригади, а командування частини тривалий час приховує інформацію про його загибель. Яскравий приклад нехтування моральними принципами знову продемонстрували представники російсько-окупаційних військ. Однак правда, як завжди, інша”, – пояснили після передання тіла Ігоря Батайла у 10 ОГШБр.
Причиною смерті 25-річного Ігоря Байтала стали три кульових поранення. Наразі триває слідство щодо обставин зникнення і загибелі воїна.
Загиблий герой був неодружений. Вдома у нього лишилися батьки та дві сестри.
Владислав Мороз, 72 ОМБр
Владислав Анатолійович Мороз народився 14 липня 1997 року у селі Халаїдове Уманського району Черкаської області. Коли Влад закінчив 1 клас, його родина переїхала на Київщину, у село Данилівка Васильківського району.
Усі, хто знав Владислава, відзначають: він був дуже творчою особистістю. І професію для себе обрав творчу: отримав у Національному транспортному університеті диплом бакалавра за фахом “Дизайн”.
“Владислав був найкращим моїм студентом, – згадує викладач НТУ Анатолій Буртовий. – Після закінчення університету працював художником у творчому колективі фільму “Захар Беркут”. Найголовніше – був прекрасною людиною, гарним художником та свідомо переконаним патріотом України”.
Саме глибока любов до України спонукала Владислава підписати 23 листопада 2020 року контракт зі ЗСУ. Молодий солдат служив навідником 7 механізованої роти 3 механізованого батальйону 72 ОМБр. Кілька місяців у навчальному центрі – і Мороз разом зі своєю бригадою вирушив в зону проведення ООС.
Близько 8 вечора 5 квітня неподалік від селища Спартак на Донеччині Влад отримав тяжке поранення під час ворожого обстрілу зі стрілецької зброї. Куля прошила йому груди. Поранення виявилося несумісним із життям.
З рідними Владислав востаннє розмовляв напередодні загибелі. Його сестра Людмила згадує: тоді молодий військовий наче прощався з близькими.
“Вчора наче вже прощався з нами, говорив, ніби в минулому часі. Він все знав і все відчував”, – написала вона на своїй сторінці у фейсбуці.
“Боляче сприйняти те, що Владик тепер на небесах… Завжди такий веселий і водночас серйозний чоловік, я гордий, що служив з ним”, – написав у коментарях під постом про загибель воїна військовослужбовець з ніком Сява Возняк.
“Величезна втрата для всіх. Слів не вистачить передати, яким він був чудовим чоловіком. Він був найкращим з нас – і кожен, хто його знає, це підтвердить.. Людина з величезним талантом і відкритою душею, він прийшов за ідею щось змінити… Ніяк не можу змиритися з думкою, що його не стало. Але він навіки залишиться в наших серцях”, – пообіцяв військовий Юрій Москальов.
Вдома на героя чекали батьки та сестра.
Віктор Гелебрант, 92 ОМБр
Віктор Васильович Гелебрант народився 23 січня 1972 року у селі Неліпино Свалявського району Закарпатської області. Строкову військову службу проходив на Північному флоті, був оператором засекреченого зв’язку на підводному човні. Після армії приїхав до міста Краснокутськ, що на Харківщині – і залишився там. У Краснокутську Віктор одружився, в цьому місті народилися його діти.
До війни чоловік працював слюсарем в управлінні ЖКХ Краснокутська. У 2015 році був мобілізований. Після року на фронті, у 2016-му, провівши вдома всього місяць, Віктор Гелебрант підписав контракт з ЗСУ – і воював спершу у складі 24 ОМБр, а з 2018 року – у 92 ОМБр.
“Звідси Віктор пішов боронити нашу землю на сході України. Через певний час повернувся додому. Але пройшов місяць і він знову пішов воювати на фронт і захищати нас від російського агресора. Захищати нашу волю і незалежність. Бо не міг інакше. Вірність і мужність – ось головні риси героїв: вірність своєму ідеалу та мужність у втіленні цього ідеалу в життя. Вірність і мужність аж до самої смерті!” – згадувала землячка Гелебранта Наталія Гончарова.
Того дня, 5 квітня 2021 року, Віктор заступив на бойове чергування на позиції бригади в Золотому-4. Пізно ввечері в нього поцілив ворожий снайпер, що стріляв з напрямку окупованого Золотого-5. Куля влучила воїнові в голову, не залишивши йому шансів на життя. Побратими Віктора припускають: противник міг полювати саме на нього – командир відділення Гелебрант був природженим воїном, турбувався про своїх підлеглих і уособлював собою справжнього чоловіка, котрий без вагань пішов захищати свою батьківщину.
“Він прагнув бути гідним прикладом для свого десятирічного сина. Віктор завжди був і залишиться в наших серцях справжнім патріотом, який до кінця виконав свій громадянський обов’язок. Також він був добрим другом, який може поділитися останнім. Завжди усміхнений та любив жартувати, а ще військовий профі – таким я його знав. Ми за нього обов’язково помстимося”, – наводили слова заступника командира механізованої роти з морально-психологічного забезпечення старшого лейтенанта Геннадія Ковшика журналісти видання “АрміяІнформ”.
У Віктора Гелебранта залишилися дружина, дві доньки та син.
Максим Стеблянко, 1 окрема танкова бригада
Максим Сергійович Стеблянко народився 24 січня 1998 року у Лебедині Сумської області. Був старшою дитиною у багатодітній родині: окрім Максима батьки виховували ще трьох синів і доньку.
У 2016 році юнак закінчив Лебединське вище професійне училище лісового господарства – і отримав одразу ряд професій: лісник, тракторист, машиніст, водій. Після завершення навчання у 2018 році був призваний на строкову військову службу, де підписав контракт з ЗСУ. З 2020 року Максим служив у складі 1 окремої танкової Сіверської бригади – водієм механізованого взводу.
До обов’язків солдата Стеблянка входило підвезення до передових позицій бригади боєприпасів та продуктів.
Того ранку, 6 квітня, Максим на військовому автомобілі наїхав на міну, встановлену поблизу села Степного, що під Мар’їнкою. Поранення, які отримав внаслідок вибуху воїн, виявилися несумісними з життям.
“Він був дуже енергійний хлопець, чудовий друг, бойовий товариш. Нас з ним не один раз до виконання різноманітних завдань залучали. Командир намагався разом ставити – все дружно було, на відмінно”, – згадував побратим Максима Сергій Куриленко, чиї слова наводить 24 канал.
“Називав мене завжди “старий”. Кажу: “А чого старий? Я ще ж молодий”. Тепер тільки в моєму серці його голос, його посмішка. Разом з ним на риболовлю їздили, на одній роботі працювали, куди тільки разом не їздили. Він пішов служити, прийшов через пів року. Говорить: “Я хочу підписати контракт”, я запитав: “Ти добре подумав”? Каже: “Саньок, я хочу піти”, – згадував на церемонії прощання однокласник Максима Олександр Немеш.
“Оскільки я тільки 8 місяців на контракті, і це мій перший виїзд в зону ООС, – я могла завжди до нього підійти, він мене підтримає, заспокоїть або навіть насварить, але я розуміла, що все це жарт. Я була на кухні з 4 ранку, він зайшов до мене на кухню, я його ще погодувала. Він сів, я стала біля нього, він мене обійняв (він мене Рижа називав), каже “Добре, Рижа, я поїхав”, я його обняла, поцілувала в скроню, і він поїхав. Потім я розмовляла з мамою телефоном і почула якийсь вибух”, – розповідала журналістам Марина Чирва, що служила разом з полеглим воїном.
Батько загиблого 23-річного захисника України також наразі служить за контрактом. А один з його молодших братів проходить строкову службу.
Володимир Шпак, 58 ОМПБр
Володимир Віталійович Шпак народився 13 березня 1984 року у Чернігові. Випускник Чернігівського державного інституту економіки та управління, він, за спогадами товаришів, від самого початку відстоював ідею захисту територіальної цілісності та незалежності України. Мріяв потрапити до Сил спеціальних операцій, але не дозволило здоров’я. Тож у 2018 році Володимир підписав контракт з ЗСУ і вирушив в зону проведення ООС у складі 58 ОМПБр.
Старший лейтенант Володимир Шпак командував протитанковим взводом роти вогневої підтримки, за спогадами бойових побратимів, був справжнім офіцером, якому бійці його взводу довіряли свої життя без жодних вагань. Категорично не сприймав зловживання алкоголем у мирному житті, і тим більше – на передовій.
Суворий на вигляд, Володимир був дуже доброю людиною, весь вільний час віддавав самовдосконаленню і удосконаленню власних навичок. І вчив хлопців зі свого взводу воювати й виживати на війні.
Побратими кажуть: Володимир був дуже принциповим, твердо обстоював свої переконання, не любив розкидатися словами, віддаючи перевагу не пустим розмовам, а діям.
6 квітня 2021 року близько 11 дня ворог з боку окупованого села Невельське, що на Донеччині, почав обстрілювати позиції захисників України снарядами ЗОФ35 до протитанкової гармати МТ-12 “Рапіра”. Від отриманого під час обстрілу поранення Володимир Шпак загинув.
“Ми втратили справжнього захисника. Про це боляче говорити, бо ми були достатньо близько знайомі. Він був у нашій команді. Був справжнім офіцером”, – згадував у розмові з журналістами “Суспільне. Чернігів” товариш полеглого героя Олександр Мезенцев.
Володимир так і не встиг знайти своє кохання та пізнати щастя батьківства. Вдома на героя не дочекалися батьки та брат.
Денис Юшко, 36 ОБрМП
Денис Павлович Юшко народився 31 травня 1998 року у селі Новобогданівка під Миколаєвом. Хлопець рано втратив батьків, виховували його дідусь, бабуся та дядько.
30 травня 2018 року Денис був призваний на проходження строкової служби. Там юнак вирішив підписати контракт з ЗСУ: знайомі кажуть, Денис рвався на передову, куди строковикам дорогу заказано. У 2019 році Юшко потрапив до лав 36 окремої бригади морської піхоти, з якою і вирушив на Донбас.
Круглий сирота, Денис дуже мріяв створити власну родину. І встиг це зробити. Він закохався у дівчину, вони почали жити разом в орендованій квартирі у Миколаєві. Нещодавно у пари народився син.
Однак війна та ворог не дали хлопцеві насолодитися родинним щастям.
8 квітня, коли Денис Юшко перебував на бойовому посту під селом Водяне на Приазов’ї, його було смертельно поранено: ворожа куля влучила воїну у голову.
“Доброзичливий, завжди виконував свої обов’язки, ніколи не сперечався ні з побратимами, ні з командиром. Якщо була поставлена задача, одразу йшов і виконував. Як воїн він молодець”, – згадував про молодого морпіха, який трохи більше місяця не дожив до 23-річчя, старшина 36-ї бригади Сергій Лейбак.
Андрій Теперик, 92 ОМБр
Андрій Сергійович Теперик народився 30 січня 1997 року у селі Мартове Печенізького району Харківської області. Юнак обрав для себе максимально мирну професію: вивчився на майстра з укладання плитки у Харківському професійному ліцеї будівельних технологій. Однак війна кардинально змінила плани Андрія на майбутнє: він уклав контракт з ЗСУ і після навчання у “Десні” на Чернігівщині вирушив у зону проведення АТО. По завершенні трирічного контракту у 2020-му підписав новий.
Україну старший солдат Андрій Теперик захищав у складі 92 ОМБр. Був стрільцем-снайпером 1 механізованого взводу 2 механізованої роти 1 механізованого батальйону бригади.
10 квітня, у ході обстрілу, який окупанти відкрили за годину до півночі з боку окупованого Золотого-5 на Луганщині, Теперик був смертельно поранений.
“Словами й не передати всієї глибини нашого спільного суму та безмежного горя. Пішов із життя справжній воїн і Патріот із великої літери. До армії він пішов свідомо в розквіті своїх сил, коли йому було 20 років. Жити й жити йому би, любити та ростити дітей. Проте Андрій пішов на війну, адже всім серцем ненавидів окупантів”, – сказав на церемонії прощання з полеглим героєм військовий комісар Харківського обласного ТЦК та СП полковник Юрій Калгушкін.
Вдома на Андрія не дочекалися батьки та молодша сестричка.
Ярослав Карлійчук, 10 ОГШБр
Ярослав Васильович Карлійчук народився 7 серпня 1996 року у селі Черепківці Глибоцького району Чернівецької області. закінчивши школу, впродовж року працював в охоронній фірмі “Тигр” у Чернівцях. Втім, охороняти і захищати юнак мріяв не чийсь бізнес, а батьківщину. Як згадують знайомі Яріка, на фронт він рвався ще з 18 років. коли йому виповнилося 19 – підписав контракт із ЗСУ.
За роки на Донбасі хлопцеві довелося повоювати в багатьох гарячих точках. Так, ще в 2016 році він захищав Мар’їнку на Донеччині.
“Простий класний хлопець з Чернівецької області, невисокий на зріст, щирий іноді до кумедності, добрий і шалено сміливий. Пам’ятаю його 20-річною майже дитиною, під Мар’їнкою, влітку 2016-го. Відтоді не бачились, але листувались і зідзвонювались час від часу. Він прийняв для себе рішення бути професійним військовим – все життя, до пенсії, служити в армії. Устиг прочитати мою книгу, де він один із героїв. Коли я недавно просила у вас маскувальні сітки – просила для нього”, – згадувала про Ярослава, якому через молодість побратими дали псевдо “Малий” учасниця визвольної війни на Донбасі Олена Білозерська.
Старший солдат Ярослав Карлійчук служив у 109 ОГШБ 10 ОГШБр.
12 квітня під селищем Шуми неподалік від окупованої Горлівки ворог відкрив по позиціях захисників України прицільний вогонь. Під час обстрілу Ярослав отримав смертельне кульове поранення.
У загиблого воїна залишилися дружина та маленький син, батьки і три сестри.
Олексій Мамчій, 10 ОГШБр
Олексій Юрійович Мамчій народився 27 червня 1980 року в Чернівцях. Закінчив Чернівецький професійний машинобудівний ліцей та Інститут інженерної механіки та транспорту НУ “Львівська політехніка”. До війни працював в охороні Калинівського ринку, що в Чернівцях.
Олексій був старшим з трьох синів у родині. Першим боронити Україну по мобілізації вирушив його середульший брат Станіслав. Наймолодший, Євген, кілька разів їздив на Донбас добровольцем. А от сам Олексій рішення підписати контракт з ЗСУ і поїхати в зону проведення ООС ухвалив після того, як у його родину прийшла біда: 13 липня 2016 року під Авдіївкою загинув брат Станіслав – рівно за два місяці до того, як йому мало виповнитися 33 роки.
Україну впродовж останніх 1,5 років Олексій Мамчій захищав у складі 108 окремого гірсько-штурмового батальйону 10 ОГШБр. Був старшим водієм зенітно-ракетного відділення зенітно-ракетного взводу. Кохався в автомобілях, мав золоті руки. Побратими кажуть, що Олексій міг “поставити на колеса” навіть, здавалося б, безнадійну техніку.
Цей кремезний чоловік мав надзвичайно добре серце – і завжди відгукувався на прохання про допомогу – як від близьких, так і від сторонніх людей. За словами батька Олексія – Юрія – на Донбасі він заприятелював з місцевими жителями.
“Був вражений, наскільки убого живуть деякі з них. У одній сім’ї семеро дітей, мати п’є, діти бігають голодні, босі… Віддавав їм свій сухпайок, цукерки купував… Дітлахи, бачивши його, мчали до воріт і махали руками. Одна дівчинка питала: “А де мій сік? Ти привіз мені сік?” – розповідає Юрій Мамчій.
Саме там, на Донбасі, Олексій зустрів свою долю – Любов. Попри те, що і Олексій, і його кохана – з Чернівців, познайомилися вони саме на фронті: жінка також служила за контрактом. Незадовго до чергової ротації в зону проведення ООС пара побралася. І Олексій, – згадують його близькі, – дуже переживав, щоб із його дружиною нічого не трапилося: вона служила на передовій, тоді як позиції її чоловіка перебували далі від лінії зіткнення – на відстані близько кілометра.
Однак, як виявилося, смертельна небезпека чатувала на самого Олексія.
“Мене він дуже любив. Я була ближче до ворога, тому він більше за мене переживав. Ніхто не міг подумати, що його вб`ють там, де більше людей. Ввечері ще до мене приходив, а вранці вже сказали, що його немає”, – згадувала вбита горем дружина полеглого героя.
13 квітня Мамчій разом з побратимами перебував на спостережнику поблизу Майорська. У цей час ворог за допомогою дронів розкидав довкола українських позицій ПОМки. Олексій вирішив визирнути зі спостережника, аби оцінити ситуацію – і в цей час одна з мін вибухнула… Тоді поранення, окрім Олексія, отримали ще двоє його побратимів. Однак Мамчію дісталося найбільше: осколок міни влучив йому в голову.
Лікарі боролися за життя воїна, як могли – і навіть спромоглися привести його до тями. Однак скоро стан Олексія стрімко погіршився – і він помер. Як і його брат Станіслав – 13 числа. Як і брат, Олексій не дожив до свого дня народження два місяці.
У воїна залишилася доросла донька від першого шлюбу, дружина, батьки та молодший брат.
Давид Шартава, 128 ОГШБр
Давид (Дато) Мурманович Шартава народився у місті Тбілісі в Грузії.
Людина творчої професії, ще у 2008 році Давид захищав свою батьківщину – Грузію – у російсько-грузинській війні. Відтоді й обрав для себе шлях військового. Брав участь у миротворчих місіях в Ірані та Афганістані. А коли Росія напала на Україну – не вагаючись приїхав допомогти українцям зупинити ворога. Як казав сам Давид – не міг вчинити інакше.
“Багато українців загинуло за нас – за Абхазію, за Грузію, допомагали у 2008 році… І завжди допомагали. Це брати наші. Так що братів треба підтримати… Головне, щоб тут був мир. Мир і свобода. І щоб ми виграли”, – розповідав воїн журналістам у 2017 році, коли в боях на Світлодарській дузі один з його співвітчизників та побратимів з “Грузинського легіону” був поранений.
Згодом Давид Шартава продовжив воювати за Україну в складі 128 ОГШБр.
18 квітня окупанти взялися обстрілювати позиції захисників України під Широкиним з автоматичних станкових гранатометів. Під час обстрілу Давид загинув.
“Давид свого часу навчався у театральному училищі в Грузії й був дуже артистичним. Любив декламувати вірші, співати, завжди був веселим і чуйним. Є таке поняття “справжній тбілісець” — ним і був Дато. З усіма товаришував, не пригадаю, щоб у когось з ним траплялося конфлікти. Тому його загибель – це безумовно трагедія для нас і його сім’ї, бо Давида любили всі”, – таким запам’ятає мужнього воїна його командир Мамука Мамулашвілі.
“Він був дуже хорошим воїном, справжнім патріотом. Коли я був маленьким, в Абхазії йшла війна й тоді своє плече нам підставили українці. Я пам’ятаю їхні обличчя і ту справу, яку вони робили. Тому вважав своїм обов’язком стати на захист України, коли її спіткала біда, як і Давид. Він служив у Грузії, тривалий час був на війні, після — приїхав на український схід. Це наша братерська допомога вам”, — розповідав журналістам АрміяInform друг Давида Зураб Арчвадзе, який також нині воює за Україну.
Похований мужній воїн у рідному Тбілісі. Там, де на нього чекали дружина та двоє синів.
Олександр Луцик, 10 ОГШБр
Олександр Анатолійович Луцик народився 18 травня 1982 року в селі Годомичі Камінь-Каширського району Волинської області.
За фахом – столяр, цій спеціальності Олександр навчався у місцевому профтехучилищі. Працював будівельником, зокрема й у Польщі, куди виїздив на заробітки.
У жовтні 2019 року підписав контракт з ЗСУ. Служив оператором-розвідником протитанкового артилерійського дивізіону 10 ОГШБр. Там, на Донбасі, як згадують побратими, Олександр і вирішив пов’язати все своє життя з армією.
Не судилося.
22 квітня близько 11.30 Олександр Луцик загинув від осколкових поранень, коли ворог розпочав обстрілювати захисників України під Шумами з ПТКР.
У полеглого воїна залишилися брат та сестра.
Іван Ковальовський, 58 ОМПБр
Іван Іванович Ковальовський народився 18 лютого 1973 року у селі Колінки Городенківського району Івано-Франківської області. Разом з родиною мешкав під Дніпром, у селі Миколаївка Дніпропетровського району.
Свого часу брав участь у миротворчій місії в Сьєрра-Леоне. Саме тому отримав позивний “Африка”.
На службу в 58 бригаду Іван прийшов у лютому 2021 року. Однак захищав Україну воїн і до того. Відомо, що ще у 2015 році Ковальовський був тяжко поранений: зачепив розтяжку під Станицею Луганською. Однак відновившись, знову повернувся на фронт.
“Іван казав, що я мушу там бути, там мої колеги, там хлопці загинули”, – згадував Ярема Сташків, директор Далешківської школи, де навчався Ковальовський.
26 квітня Ковальовський разом з напарником чергував на одному зі спостережників бригади під Донецьком. Чоловіки розділялися: один чатував на даху спостережника, інший – внизу. Через певний час вони мінялися. Коли напарник вкотре піднявся нагору, аби змінити побратима – знайшов Івана на підлозі. Чоловік вже не дихав. Першою думкою, згадували побратими, була смерть від серцевого нападу, адже крові не було видно. Однак дуже швидко з’ясувалося, що Іван помер від кульового поранення. Ворог підступно вистрелив йому в спину. Випущена снайпером куля пошкодила нирки та інші внутрішні органи.
Вдома на героя чекала дружина та двоє дітей.
Роман Гуляк, 14 ОМБр
Роман Володимирович Гуляк народився 7 жовтня 1990 року у місті Волочиськ Хмельницької області.
Закінчив Хмельницький торговельно-економічний коледж КНТЕУ. Захоплювався пішим туризмом.
У травні 2018 року Роман підписав контракт з ЗСУ. Старший сержант Гуляк ніс службу у лавах 14 ОМБр. І робив це гідно. Зокрема, 8 жовтня 2019 року Роман був нагороджений медаллю “За звитягу і вірність”.
27 квітня 2021 року Роман Гуляк загинув на Донбасі. ГАЗ-66, в якому їхав військовослужбовець, підірвався на вибуховому пристрої неподалік від сіл Оріхове і Новотошківське. Травми, які воїн отримав внаслідок підриву, виявилися несумісними з життям.
Популярні дописи:
Поділіться інформацією з іншими ↓↓↓