Його великі блакитні очі і лагідна усмішка, в якій було стільки доброти.
В руках зброя, а навколо сніг і окопи. Таким я побачила його вперше через екран комп’ютера і вже не змогла відвести погляд. Він розповідав журналістам одного з телеканалів про свою службу, війну на Сході та навчання в академії, а я уважно слухала і неймовірно пишалася, що саме такими – мужніми, освіченими, вродливими та інтелігентними є наші обличчя на цій війні.
Ми продовжуємо розповідати вам надзвичайні історії життя випускників Національної академії сухопутних військ, які нагороджені званням Героя України. Але наша сьогоднішня розповідь аж ніяк не про медаль, а про людину, яка так ні разу і не встигла почепити її собі на груди.
Історія друга – Андрій Кизило
Андрій Кизило («Орел») – майор (посмертно), заступник командира батальйону 72 окремої механізованої бригади. У 2015 році визнаний найкращим командиром роти в секторі «М», яку він очолив всього лиш у 21 рік. Народився 2 травня 1993 р у м. Умань. Черкаської обл. Походив із династії військовослужбовців, тому після закінчення 9 класу Уманської гімназії, вступив до Київського військового ліцею імені Івана Богуна, а згодом продовжив навчання у НАСВ ім. гетьмана Петра Сагайдачного на факультеті бойового застосування військ.
Життя до війни
Йому з дитинства пророкували блискучу військову кар’єру, адже ріс дуже кмітливим, активним та відчайдушним хлопцем. До того ж, батько та дідусь Андрія теж військові, тому вибір вступити саме у військовий ліцей, а згодом й академію, нікого не здивував. В той час Україною ще не стріляли ворожі кулі, а молодий хлопець сміливо будував плани на майбутнє. Андрій розумів, що бути офіцером без бойового досвіду неможливо, тому після закінчення навчання хотів взяти участь у Миротворчій місії, для цього вдосконалював англійську, якою і так без проблем міг спілкуватися. Він бачив себе у спецназі і навіть проходив складну та виснажливу фізичну підготовку. І посеред усіх цих мрій в його життя прийшла особлива людина, в яку курсант 3-курсник до безтями закохався.
Згадуючи їхню першу зустріч, Оксана зізнається: навіть не повірила, що перед нею майбутній офіцер. Аж ніяк блакитні очі, струнка статура та лагідна посмішка не поєднувалися із звичним уявленням дівчини про військового. Тільки, коли побачила в телефоні Андрія фотографії в формі, зрозуміла, що він каже правду. Далі були довгі прогулянки Стрийським парком, довгоочікувані хвилини зустрічі на КПП в академії і багато спільних мрій.
«Андрій часто говорив мені про свої три найбільші мрії: поїхати в Миротворчу місію, щоб отримати бойовий досвід, вдосконалити англійську мову і спробувати себе в спецназі. Я послухала все це і запитала: «Чи між усім цим є місце для мене?». Андрій відповів, що я ніколи не буду між усім цим, а завжди буду біля нього поруч. Він обіцяв, що всі ці мрії ми здійснимо разом» – Оксана Кизило.
У 2014 в лексиконі українців тільки починали з’являтися слова «анексія», «сепаратисти», «АТО». Мабуть, тоді ніхто не міг повірити, що спецоперація зі знищення терористів означатиме для України довгі роки війни. Андрій закінчував академію, коли на Сході вже гриміли бої, але під час випуску усіх запевнили, що молодих лейтенантів до бойових дій не залучатимуть ще впродовж року.
«Я помічала, що в Андрія збільшилася кількість від’їздів на полігон, ходили розмови, що випуск буде на кілька місяців раніше, а в моїй душі вже закрадався страх. Якось він подзвонив і попросив терміново зібрати його речі і привезти в академію, адже вони знову їдуть на полігон. Пам’ятаю, як тоді ми стояли на КПП і в одну мить він сказав: «Нам треба одружитися» …. В моїй голові було сотні запитань, все було дуже не очікувано і зовсім не так як я уявляла, але я добре розуміла, що піду за ним будь-куди»
21 червня 2014 у родині Андрія і Оксани Кизило було подвійне свято. Хлопець закінчував академію і починав сторінку сімейного життя. Вони розписалися одразу після урочистого випуску, а на липень запланували велике святкування. Тоді ніхто не знав, що вже через декілька тижнів Андрій буде на Сході і йому навіть доведеться просити дозволу, щоб поїхати на власне весілля.
Війна
«Нам пощастило не відсиджуватися в кабінетах, а одразу здобувати досвід в боях. Моє покоління навіть не бачило війська у мирний час, ми бачили тільки бойову армію.». Ці слова у розпал війни сказав Андрій в одному з інтерв’ю. 21 річний хлопець, який хотів служити, а не ховатися, який вибрав боротися, тоді коли тисячі інших обрали втікати. Напевно, такий характер неможливо сформувати ні у військовому ліцеї, ні в академії, таким просто треба бути, це відвага, з якою можна хіба що народитися.
До їхнього весілля залишалося три дні, коли Андрій подзвонив і сказав, що його не відпускають зі служби. В один момент все валилося і руйнувалося, але навіть тоді він залишався спокійним. Наступного дня Оксана, зі сльозами на очах, скасовувала роботу оператора, фотографа, організатора весілля. Коли залишилося відмінити тільки ресторан, Андрій подзвонив, що виїхав зі Сходу. Тоді вони провели разом 10 коротких днів, а потім почалася довга служба, місяці очікування заради одної зустрічі. Молода дружина завжди чекала на нього, сама у незнайомому місті, з дитиною під серцем. І це теж подвиг, про який мало хто пише.
Андрій запевняв, що хвилюватися за нього не варто, переконував дружину, що перебуває далеко від вогню і працює в тилу над документами. Він лише просив передавати багато книжок і контурних карт, щоб не «нудьгувати» і якось зайняти вільний час. Як потім стане відомо, на передових позиціях за 100 метрів від сепаратистів, йому було зовсім не до літератури. Книги і навіть не розкриті контурні карти, потім передадуть Оксані його побратими.
Найкращий командир, молодий офіцер, який щоранку збирав бійців на пробіжки, керівник, якому довіряли, якого любили і в чиїх рішеннях ніколи не сумнівалися. Так описує свого друга і бойового побратима – Герой України, лейтенант, Василь Тарасюк. Колись разом з Андрієм вони боронили наші позиції в Авдіївській промзоні.
«Він завжди посміхався, це досить цікава риса, яка, мабуть, не дуже характерна для армії. І також Андрій завжди хотів чогось навчатися, ніколи не стояв на місці: вдосконалював англійську, проходив курси, багато читав, з ним можна було поговорити на будь-яку тему. А як командир – його визначальними рисам були справедливість, професіоналізм, сучасний підхід до армії, просте, відкрите спілкування з підлеглими»
29 січня 2017 року, ранок.
«В 4 ранку я приїхав на позицію і там зустрівся з Андрієм. Він виглядав стривоженим, ніби його щось турбувало, але на моє запитання, відповів, що переживати не треба, і все буде добре. В 6 годині він вже був повністю в амуніції, стояла штурмова група, яку він очолював, але вираз на його обличчі не змінився, відчувалося ніби щось йде не так. Коли вони виходили, я ще раз побажав їм удачі…» – командир окремого інженерно-саперного взводу 1 механізованого батальйону Богдан Карвацький(«Павук»).
В ту хвилину, за сотню кілометрів від Авдіївки, далеко від вогню і мінометів, Оксана з маленьким Артемком ще спали. То була ніч, яка назавжди змінила три людські долі… Кожного ранку, одразу після пробудження, Оксана брала телефон до рук і читала смс від чоловіка: «В мене все добре, не переживай». Це була їхня домовленість ще на початку служби, яку Андрій намагався ніколи не порушувати. Того дня його телефон мовчав.
«Близько 8 ранку по рації передали, що позиція наша і ми на ній закріпляємось. В ту хвилину всі ми неймовірно раділи. Ще через годину мені телефонує сапер і каже, що з мого підрозділу є поранений. Я одразу почав з’ясовувати в чому справа. Ще через кілька хвилин – другий дзвінок і мені повідомляють, що цей боєць загинув. Я не встиг оговтатися, як мені знову дзвонять і кажуть: «Андрій – все, «Орла» – нема», – згадує Богдан Карвацький.
29 січня, дуже морозняного холодного ранку, розірвана міна забрала в побратимів чудового командира, у батьків – сина, у дружини та 7-місячного Артема – найкращого батька, а у всієї України – частинку її майбутнього. У пісні, присвяченій Андрію є такі слова: «Я ж приречений на війну, але це не моя провина. Я ж воскресну та не прощу, що не я виховую сина…». Є злочини, які не можна пробачати, є біль, який не приглушує навіть час, є десятки неймовірних нагород, які б з легкістю віддали, аби повернути найцінніше.
Друзі кажуть, його неможливо було не любити, ним неможливо було не захоплюватися. В той день за Героєм України – Андрієм Кизилом плакала не тільки дружина і син, не тільки родичі, друзі і вся 72 бригада, за ним плакали в Умані, Львові, Києві, Білій Церкві, в той день за ним плакала вся Україна.
«Він пішов з нами на позицію, хоча не був зобов’язаний цього робити. Участь старшого керівника не завжди є обов’язковою у безпосередньому бою, тому що ця людина несе велику цінність у самому плануванні. Хоча я вважаю, неправильним командувати десь за кілометри і не бачити обстановку, яка там відбувається, тому Андрій, як хороший командир, прийняв правильне рішення і пішов з нами» – Василь Тарасюк, командир роти, лейтенант, Герой України
Позиція «Алмаз», захищаючи яку, загинув Андрій, все-таки була відвойована нашими військовими. Тепер вона перейменована на його честь і має назву «Орел». Ще впродовж трьох днів сепаратисти безперервно вели вогонь і щоденно випускали в українську сторону більше тисячі боєприпасів. «Тоді ми казали, що поляжемо тут всі, але з позиції не відступимо і ми показали усім, що український дух є незламний», – Богдан Карвацький.
Урок життя від Андрія Кизило: Поки ти живий, немає нічого неможливого
Він мав стати одним із генералів нової української армії, мав творити зміни, яких всі ми так потребуємо, мав жити і виховувати маленького сина. Він не обійняв свою дружину так багато разів, як би хотів, і вже не відсвяткує з нею золоте весілля, не поведе до школи сина і не навчить його водити машину. Бо за 23 роки неможливо встигнути все, але можливо зробити найголовніше – показати приклад справжнього життя. Це взірець, до якого складно наблизитися, але цілком реально тримати його в серці і намагатися наслідувати.
«Він змінив мене, показав життя за іншими принципами та пріоритетами, навернув на інший шлях, навчив цінувати моменти. Сину я б хотіла передати його мудрість, позицію – бути завжди людиною, незважаючи на погони чи звання, бути цілеспрямованим. Андрій ніколи не впадав в паніку, до всього підходив з холодним розумом і часто повторював: немає нічого неможливого, бо поки ти живий, можеш все зробити. » – Оксана Кизило
Дні очікування, коли привезуть Андрія, прощання на Майдані Незалежності, похорон, тисячі людей в Умані, які повторюють «Герої не вмирають» – все це дружина пам’ятає обривками. Чоловік завжди намагався відгородити її від війська, від зайвих хвилювань, до останнього Оксана вірила, що героїчний капітан, який повів групу на штурм і відвоював нашу позицію, сидів у тилу з документами. Тому спершу ніяк не могла усвідомити, що такого зробив її Андрій, аби його нагородили званням Героя України. Колись на запитання: «Що означає це звання?», Андрій пояснював дружині, що воно найвище та найвагоміше і щоб його отримати, треба зробити подвиг. Насправді, все його коротке, але яскраве життя – було цим подвигом.
«Андрій, будучи командиром, ніколи не використовував слова «підлеглі», до кожного бійця ставився з повагою, був завжди готовий вислухати і допомогти, з солдатами – завжди на одному рівні. Перебуваючи на Сході, він щотижня їздив у Волноваху, аби займатися англійською, також добре знав французьку. Ніколи не говорив до нікого на підвищених тонах, його настільки поважали, що були готові виконати кожне його рішення. Це була настільки відкрита, світла людина… Андрій був класним офіцером…» – Богдан Карвацький (на той час командир окремого інженерно-саперного взводу, а сьогодні – капітан, начальник інженерної служби НАСВ)
«Нещодавно мені розповіли, що на Сході в Андрія була машина, яку він продав, аби допомогти одному бійцю з лікуванням дитини. Вони збирали в бригаді, але Андрій вирішив долучитися ще так. Про все це, я дізналася вже після його смерті» – Оксана Кизило.
Зірка Героя України стоїть поруч з усіма іншими нагородами Андрія. Вона ніскільки не зменшує біль, але є ще одним доказом для їхнього сина, що тато був не лише прекрасною людиною, але й справжнім Героєм, яким варто пишатися.
На честь майора Андрія Кизила відбувається багато заходів, його пам’яті присвячений щорічний футбольний турнір, його ім’ям названо стадіон на території військового ліцею, про нього пишуть книжки, малюють картини, беруть участь у змаганнях. Всі ці заходи дружина завжди відвідує з сином і щиро зізнається – навіть, якби мала можливість, нічого б не змінила, бо 3 роки шлюбу з Андрієм були найщасливішими у її житті.
«Андрій розумів, покладену на нього відповідальність. Під час бою він був зосередженим: приймав рішення, доповідав, ставив завдання. Ми захопили позицію без жодних втрат і поранених, але сталося так, що одна підступна міна в той день забрала життя трьох людей. Він навчив мене бути впевненим до самого кінця,ніколи не відступати і зажди хотіти стати кращим» – Василь Тарасюк, командир роти, лейтенант, Герой України
Описати все про життя цього Героя, не вдасться в жодній статті, адже про таких людей треба знімати фільми і розповідати на уроках. Його рідні і друзі бережуть у своїх серцях ще чимало спогадів про нього. Під час служби на Сході, в Андрія були і міжнародні навчання, і не один відповідальний бій, були поранення, лікування, були короткі відпустки додому, коли замість офіцера він ставав просто чоловіком і батьком. Було так мало прожитих років, але так багато неймовірного життя у них.
Андрій Кизило писав історію нашої перемоги в холодних окопах поблизу Авдіївки, його дружина Оксана пише її у військовій академії, працюючи для курсантів, 5-річний Артем пише її, гордо тримаючи фотографію тата в руках.
А як цю історію напишеш ти?
______________________
P. S. Знайти високу драбину до неба, замінити татове серце на здорове, попросити в Миколая – всі ці способи повернути свого тата Артем Андрійович вже давно обдумав в голові. Також він знає, що тато любить білий пористий шоколад і батончики «Твікс», тому кожного місяця везе їх на могилу в Умань. Коли в садочку його запитують, де тато, 5-річний хлопчик впевнено відповідає: «Мій тато – Ангел». Єдине, що Артем інколи не розуміє і перепитує в мами – чому тато не поруч з ними, якщо він їх так любить? Колись пройде час і маленький хлопчик усвідомить, що насправді його батько є ближче до нього, ніж будь-чий інший, адже завжди знаходиться на відстані думки і стукоту серця.
Підготувала Наталія Бельзецька
Популярні дописи:
Поділіться інформацією з іншими ↓↓↓