Джо Лайгон потрапив до в’язниці майже 70 років тому, коли ще був неповнолітнім. Нещодавно він вийшов на волю і досі звикає до життя в “нашому” світі.
В інтерв’ю BBC Лайгон розповів про те, як вийшло, що він так довго чекав на звільнення, і як він планує провести решту життя.
“У в’язниці я ніколи не був у повній самотності, але за характером я – одинак. Мені хочеться бути наодинці з собою, наскільки це можливо. У тюрмі я весь час сидів в одиночній камері – починаючи з арешту і аж до того моменту, коли мене випустили”.
“Таким людям, як я, які хочуть бути на самоті, це навіть допомагає: як тільки я потрапив до камери, і за мною зачинили двері – що б не сталося, я нічого не бачу і не чую. Моєю компанією були радіо та телевізор – коли їх дозволяли слухати та дивитися”.
Так, у певному сенсі таке життя підходило Джо Лайгону.
Тюремні умови дозволяли йому не висовуватися, мовчати і уникати неприємностей – саме цьому він навчився за 68 років ув’язнення.
Коли наприкінці чергового дня він повертався до своєї камери, його не турбувало, що він знову один. Це було чимось на кшталт свідомого вибору.
“У тюрмі в мене не було друзів. У мене не було друзів і на свободі. Але до всіх людей, з якими я мав справу, я ставився як до друзів. І все було чудово”, – розповідає він.
“Але я не користувався цим словом – “друг”. Я зрозумів, що для таких, як я, вибір слова означає дуже багато”.
Лайгон, за його словами, був одинаком і до тюрми. У дитинстві, яке він провів у бабусі та дідуся в Бірмінгемі, штат Алабама, він мало з ким товаришував.
Згадує, що йому завжди подобалося проводити час із членами родини, як щонеділі слухав проповіді, які інший його дідусь читав у місцевій церкві.
Коли Лайгону було 13, разом із батьком, мамою молодшими сестрою і братом він переїхав до Філадельфії. Батько працював механіком, мама – медсестрою. Родина оселилася в районі “синіх комірців”, робітничому кварталі.
Лайгону важко давалося навчання у школі – він навіть не вмів читати та писати. Спорт його також не цікавив, і друзів у нього майже не було.
“Я ніде особливо не тусувався. Я був із тих, хто має одного-двох приятелів, і мені цього вистачало, я не шукав великих компаній”.
Коли у п’ятничний вечір 1953-го він втрапив у сутичку, Лайгон по-справжньому навіть не знав тих, із ким випадково зустрівся на вулиці. Вони разом бродили районом і наткнулися на компанію, що випивала.
“Ми стали просити в них грошей, щоб також купити вина, ну і… слово за слово, пішло-поїхало…”.
Він замовкає. Але потім зізнається, що вечір закінчився різаниною, в якій він брав участь. В результаті двоє людей померли, шестеро отримали поранення.
Лайгона арештували першим. У поліції, за його словами, він цілком чесно сказав, що не може назвати тих, з ким був того вечора.
“Навіть ті двоє, яких я знав – я не знав їхніх імен, тільки їхні прізвиська”.
Лайгон розповідає, що його відвезли до поліцейського відділку далеко від дому і тримали там п’ять днів без доступу до юридичної допомоги. За його словами, батьків до нього не пустили.
Через тиждень 15-річному Джо висунули звинувачення у вбивстві – він завжди це заперечував, але зрештою в інтерв’ю CBS зізнався, що завдав ножове поранення одній людині, яка вижила.
За його словами, він шкодує про це.
“Поліція почала підсовувати мені на підпис папірці, в я яких я зізнавався у причетності до вбивства. Я нікого не вбивав!”.
Пенсильванія – один із шести американських штатів, де довічне ув’язнення не передбачає можливості дострокового звільнення.
Лайгон пройшов через слухання щодо визначення ступеню провини, де визнав факти за справою. Зрештою суддя визнав його винним у вбивстві з обставинами, що обтяжують покарання.
Підліток навіть не був присутнім під час оголошення вироку: обов’язкове довічне ув’язнення без права на дострокове звільнення на той час було заздалегідь зрозумілим підсумком подібних справ.
Ось так і вийшло, що Лайгон відправився до тюрми, не знаючи, як надовго. Йому навіть не спало на думку когось про це запитати.
“Я навіть не знав, про що питати. Розумію, що в це важко повірити, але це правда. Я знав, що мені доведеться відсидіти, але я не уявляв, що я за ґратами до кінця життя”.
“Хочу вам розповісти, якою я був дитиною: я не вмів ні читати, ні писати, я навіть не міг вимовити своє ім’я по буквах. Я знав, що я Джо, бо саме так до мене зверталися, скільки я себе пам’ятаю”.
Лайгон каже, що опинившись у в’язниці, він радше розгубився, ніж злякався. Він хвилювався, що його відірвали від родини.
Схоже, що Лайгон, ув’язнений AE 4126, ніколи не ставив запитань про те, скільки йому ще лишилося сидіти. За понад як 68 років він побував у шести в’язницях, щоразу пристосовуючись до рутини нової тюрми.
“Тебе будять о шостій ранку через гучномовець або просто голосом: “Всім встати на перекличку, час переклички!”. О сьомій – прийом їжі, о восьмій – початок роботи”.
Іноді Лайгон працював на кухні або у пральні, але переважно прибиральником. О 12 – черговий прийом їжі, і він повертався до своїх обов’язків. Ввечері знову перекличка, потім вечеря. Життя у в’язниці не змінюється упродовж багатьох років, чого не скажеш про зовнішній світ – за десятиліття, що минули, він змінився дуже сильно.
“Я не зв’язувався з наркотиками, не вживав алкоголю, не робив нічого з тих божевільних речей, які призводять до самогубства. Я не намагався втекти, я нікому не створював незручностей”, – згадує він.
“Тюрма навчила мене: не лізь у чужі справи, завжди намагайся вчиняти правильно і остерігайся неприємностей, наскільки це у твоїх силах”.
Приблизно на 53 році ув’язнення Лайгону сказали, що з ним хоче побачитися адвокат.
Це був Бредлі С. Брідж, натхненний рішенням Верховного суду США від 2005 року про те, що неповнолітніх не можна засуджувати до смертної кари. Тоді суд також зазначив, що настав час привернути увагу до серйозної правової проблеми – становища неповнолітніх, які отримали довічне без права на дострокове звільнення.
В той час у штаті Пенсильванія було 525 таких в’язнів, що, за словами Бріджа, було найвищим показником по країні. 325 з них сиділи у Філадельфії, Лайгон – найдовше за усіх.
Зустріч відбулася.
“Він навіть не знав, до чого його засудили, – розповідає Брідж. – Він нічого не знав, поки я з ним не зустрівся. Цікаво, що він ніколи не втрачав надії, він був налаштований абсолютно оптимістично, від самого початку. Завжди сподівався, що щось можна зробити”.
Та зустріч з Бріджем дала Лайдону розуміння умов свого ув’язнення.
“Я зрозумів, що до мене ставилися неправильно з дня мого арешту. Мені пояснили, і я зрозумів, що засудження неповнолітнього до довічного ув’язнення без можливості вийти достроково суперечить конституції”.
У 2016 році Верховний суд США дійшов висновку, що вироки усім, хто відбуває довічне ув’язнення і потрапив до тюрми у неповнолітньому віці, мають бути переглянуті.
Наступного року вирок Лайгону змінили на 35 років позбавлення волі, що означало: він може подати клопотання на умовно-дострокове звільнення, враховуючи час, який він уже провів у тюрмі.
Брідж радив йому зробити це, однак Лайгон відмовлявся. Він вважав, що його вирок від самого початку суперечив конституції – то чому ж він має просити умовно-дострокового звільнення, після якого все його життя проходитиме під наглядом поліції?
Тоді Брідж вирішив оскаржити вирок 2017 року і зрештою довів справу до федерального суду, де в листопаді 2020-го суддя виніс рішення на користь його підзахисного.
Коли 11 лютого Брідж приїхав до в’язниці забрати Лайгона, той здавався дуже спокійним.
“Я очікував більш сильної реакції, типу “О боже!..” Але нічого такого не було. Жодних зовнішніх хвилювань, нічого”.
Ймовірно, Лайгон просто поводився так само як робив це упродовж останніх десятиліть – тримав свої думки та емоції при собі.
Він згадує той день, коли залишив в’язницю. “Це було як ще раз народитися. Все навколо мене було новим – змінилося майже все”.
Особливо зміни помітні по автомобілях та будівлях, підкреслює він.
Ці 68 років у тюрмі коштували Лайгону дорого. Він розуміє, що втратив багато часу, очікуючи звільнення, коли за вироком не мав такого права.
Цей час він міг провести зі своєю родиною, багато членів якої вже пішли з життя.
Попри це 83-річний Джо намагається звикнути до життя на волі, якого він так довго чекав.
В нього є певні плани. Він планує робити те саме, до чого звик і що в нього виходить найкраще.
“Я збираюся робити те, що робив усе своє життя. Дайте мені роботу прибиральника чи двірника”.
Популярні дописи:
Поділіться інформацією з іншими ↓↓↓