Опираючись руками об стіну, Оксана поволі вийшла із хати. Вже на порозі спраглими, сухими губами хапала повітря — раз, другий, і раптом крик: несамовитий, навіть дикий… Через якийсь час жінка трохи втихомирилась.
Пише - джерело.
Так і не розплющивши очі, трималась за голову і лише тихо стогнала. Оксані видавалось, що тисячі, чи навіть мільйони голок впилися у її мoзoк… У цей момент жінці здавалось, що, не роздумуючи, дала б вже зараз вiдтяти собі руку чи ногу, отак по живому, лиш би не відчувати більше цього нестерпного бoлю…
Десь за годину Оксана поволі підвелася. Із заплющеними очима непевною ходою попрямувала до хвіртки. Ноги вже самі несли її до каплички, що на окраїні села. Там, біля фігурки Матері Божої, жінка клячала годинами. А не раз, траплялось, і засинала там — отак на землі, просто неба…
Односельці вже давно не звертають увагу на Оксану. А раніше, коли дізнались про історію із її життя, то не просто із села хотіли прогнати — ладні були камінням закидати. Та воно й не дивно…
Павла сподобала Оксана собі ще у школі. Та й хлопець теж був до неї небайдужий… Якийсь час вони навіть були парою. Але дивні якісь були ці стосунки. Оксана ніби й кокетувала, намагалась сподобатись Павлові, а за якийсь час, чи то навмисне, щоб приревнував, — бо чого ж інакше — вже була з іншим хлопцем, а через день-другий знову поверталась до Павла. Йому й самому це було незрозумілим. Хлопець ріс у хорошій сім’ї і такі вибрики Оксани скоріше його відштовхували від дівчини, аніж викликали якісь ревнощі. Але Оксана таки йому подобалась. Щось було у ній таке, що притягувало…
Батьки Павла не схвалювали вибір сина. Можливо, тому, що у місті не дуже добра слава ішла про Оксанину родину: і мама, і бабця дівчини були ворожками і своїми поробами і ворожінннями не в одну сім’ю принесли горе…
Коли ішов Павло до війська, серйозної дівчини не мав і так виглядало, наче б то Оксана на той час була йому найближчою. Проводжала його, навіть сльозу пустила і, як належиться, обіцяла чекати. Не мав на це Павло надії, і, якщо відверто, то й не дуже засумував з цього приводу, але таки було приємно отримувати Оксанині листи, відписувати їй. Хоча б просто як подрузі, хорошій подрузі…
Коли через два роки повернувся, Оксана мала вже іншого хлопця. Казали, що серйозно все у них, до весілля іде діло. Не раз вони із Павлом зустрічались на вулиці, розмовляли, як давні добрі друзі… За якийсь час Оксана перебралася жити до тітки у інше місто, а Павло одружився. Дружина Віра була дуже спокійна, розсудлива. Саме це, мабуть, найбільше й імпонувало Павлові. Жили добре. Єдине, що не було діточок. Минув рік, другий, третій, а Віра усе ніяк не могла завагітніти…
Аж раптом від тітки несподівано повертається Оксана. Зустрілись із Павлом на вулиці. Глянула на нього, і з докором, кинула: «Одружився таки, а я ж кохала тебе… Та й досі кохаю…» І розумний і, наче б то, розсудливий Павло відтоді ніби голову втратив: почав потай зустрічатись із Оксаною. Розумів, що не має так робити, але ця жінка вабила його якоюсь незрозумілою страшенною силою. Здавалось, що нікого й нічого у світі не існує — лише вони удвох. Коли відчула владу над чоловіком, Оксана почала підмовляти: «Розлучайся із дружиною». Павло дав згоду, не роздумуючи. Аж тут раптом новина: Віра, дружина, завагітніла…
Зустрічатись із Оксаною Павло почав усе рідше. А вона лютувала… Кажуть, навіть до Віри ходила. Звинувачувала, що вона, Віра, хлопця у неї забрала, і тепер Оксана їй помститься, обов’язково помститься… Не раз у гніві виривались у Оксани слова, що Павло все рівно її буде і свого вона будь-якою ціною доб’ється…
Вагітність Віри проходила нормально і у визначений термін вона народила хлопчика, а от сама під час пологів… пoмeрлa. Це стало страшним шoкoм для сім’ї: як, чому? Павло то взагалі ходив, ніби розум втратив. Лише усвідомлення того, що у нього є тепер синочок, є для кого жити, додавало сили. А ще — Оксана. Як же ж вона вміла розрадити, заспокоїти, поспівчувати… Як вміла сказати у потрібний момент потрібні слова… І з малим допомагала, і вдома усе робила… Чоловік відійшов просто на очах і остаточно зрозумів: «Оксана саме та жінка, яка мені потрібна…»
Не минуло навіть півроку після cмeрті дружини, як Павло із Оксаною розписалися. Та сімейне щастя тривало недовго. Ще й місяця разом не прожили, як Оксана почала підмовляти Павла, щоб той здав малого до дитячого будинку. «Зрозумій мене, — переконувала благально, — це дитина жінки, яка розбила моє щастя… Забрала колись тебе у мене. У нас будуть свої діти, а цей… цей завжди нагадуватиме мені про неї…» «Ні, не буде цього ніколи, — відрізав Павло категорично, — це ж мій син, Оксано! Як я його відречуся?..»
А за якийсь час малюк несподівано сильно зaхворів. Плакав вдень і вночі. Лікарі тільки розводили руками. Дитинка до рочку беззахисна. Сказати нічого не може і саменьке не знає, що з ним робиться. Це був той випадок, коли й медики не могли нічого не те, що вдіяти — навіть пояснити. Хлопчик страшенно мyчивcя, а трохи більше, як через два місяці пoмeр. Коли лікарі після cмeртi зробили рoзтин — вжахнулися: увесь мoзoчок малюка був виїдeний… хробaкaми. Тут усі були одностайні: без стороннього втручання статися таке не могло. Як черви могли потрапити у мoзoк дитини?
Почалося судове розслідування. Звісно ж, у першу чергу підозру викликали ті, хто жив і доглядав за дитиною, а це Павло і Оксана. Слідство тривало дуже довго. Усі звинувачення доводили Оксанину вину, але як вона це зробила — ніхто й у думці не допускав. І лише на судовому засіданні Оксана зізналась: якось у вушка хлопчика вона запхнула маленькі шматочки сирого м’яcа… А далі усе зрозуміло: м’яcо почало розкладатись і у ньому завелися черви…
Сказати, що усі присутні на суді були вражені — означає не сказати нічого. Оксану засудили до довічного ув’язнення…
Згідно закону, після двадцяти п’яти років ув’язнення засуджений має право просити про помилування. І Оксана скористалася цим правом. Після звільнення довго шукала собі пристанища і залишилася жити у одному віддаленому селі у старій хатині, де ніхто не мешкав. Вороже селяни сприйняли нову мешканку, особливо коли довідались, що випустили її із в’язниці… Жила Оксана хоча й відлюдькувато, але тихо, от люди й вгомонились…
А останні два роки Оксану стрaшенно болить голова. Здається, мільйони хробаків впиваються в мoзoк… Біль настільки нестерпний, що здається, коли дала б різaти себе по живoму і то було б легше…
Коли почала Оксана ходити вулицею із заплющеними очима, тримаючись за голову, односельці дивились на неї, як на божевільну, а коли дізнались, як та мyчиться, навіть співчувати почали…
А якось приніс хтось у село новину, за що сиділа Оксана у в’язниці. Ой, не на жарт тоді селяни озлобились… Може й вчинили б самосуд над жінкою, якби не місцевий священик: cпам’ятав таки людей…
І до нині, як кажуть, обминають десятою дорогою селяни Оксану. Ні, cмeртi їй ніхто не бажає. Але й ніхто не може зрозуміти, та й, мабуть, ніколи не зрозуміє, як жінка могла так жорcтоко познущатись над ні в чому неповинним дитям…
P. S. Це правдива історія, яка мала місце у 70-их роках минулого століття у одній і сусідніх областей (я мешкаю у Тернополі). А переповіла мені її одна жінка, яка була у якості народного засідателя на суді Оксани.
Напевне, на той час медицина не мала відповідного обладнання, за допомогою якого можна було б визначити, що ж відбувалося із немовлям. Можливо я, як не знавець медицини, і допустила деякі помилки, намагаючись переповісти у простій і доступній формі певні факти. Але сама подія — яким нелюдським способом жінка позбулася дитинки — є цілком реальною.
Напевне, як і кожен із вас, читачі, я, почувши вперше цю історію, подумала: як взагалі людина може до такого додуматись?
Руслана Цицюра
Популярні дописи:
Поділіться інформацією з іншими ↓↓↓