24 лютого Степан Уманців з села Раковець, що в Солотвинській громаді, одразу зрозумів — прийшов час діяти. Зібравши речі, вирішив йти у військкомат. Рідні не підтримували його рішення, хвилювалися. Дружина Оксана на роботі не знаходила собі місця, а дві донечки — Ліля та Таня, собою перекривали двері.
Цю важку картину чоловік памʼятає і досі. Проте, він розумів, ніхто не захистить нашу країну окрім нас самих.
З військкомату їх повезли в Коломию, щоб пройти ВЛК та записати в ряди «десятки». Проте черги були надто великі й ввечері він разом з воєнкомом повернуся додому. Рідні зраділи, подумали що вже й залишиться вдома, але Степан твердо вирішив все ж потрапити в лави захисників. Наступного дня він знову штурмував військкомат. Після того була «учебка» у Львові та ряди Національної гвардії.
Чоловік дуже здивувався, коли після навчання його повернули на рідну Франківщину охороняти обʼєкт критичної інфраструктури.
«Деяким хлопцям пасувала така робота, але мені та ще декільком військовим, які раніше брали участь в АТО, це не підходило. Ми хотіли воювати, а не охороняти. Ми хотіли діяти, — пригадує Степан Уманців.
Тоді захисник потрапив в 50 бригаду імені Семена Височана. Разом з побратимами вони боронили Марʼїнку і там він отримав поранення.
Почався довгий період лікування по шпиталях, реабілітація. Після чого знову повернувся на полігон на рідну Франківщину.
«Мене знову це не влаштовувало. На мене та декількох інших побратимів фактично не звертали уваги, давали робити звичайну буденно роботу. Але ми відчували, що ще можемо покозачити. Разом з другом Павлом почали шукати шляхи, як потрапити на схід.»
Чоловіки довго шукали контакти й все ж вийшли на службу кадрів Азову.
Вони були одними з перших, хто проходив курс бойової підготовки — це був жовтень 2022 року.
Степан пригадує, що було важко. Курс передбачав не лише серйозне фізичне, але й психологічне навантаження. Завдяки любові до здорового способу життя, фізична частина далася не так важко. Через півтора тижні йому повідомили, що на жаль, вони не проходять далі.
«Я потім зрозумів, для чого все робилося, як можна було інакше вчинити у певних ситуаціях під час підготовки. Переосмислив, зробив висновки. Найбільше, на той момент, мені не подобалося, що до всіх однакове відношення, попри вік чи стаж у війні. Але ці курси потрібно було обовʼязково пройти, щоб завʼязати своє життя з Азовом.»
Тоді він повернувся в лави Національної гвардії. Однак, прагнення стати частиною Азову не полишав. На щастя, доля склалася дуже цікавим чином. Частина, в якій проходив службу Степан, перейшла у підпорядкування Азову.
«Тоді знову було потрібно пройти їхню навчальну підготовку. Я вже знав, до чого потрібно бути готовим, вивчив свої помилки та знав слабкі місця. Розумів, що все можна витримати. На цей раз все пройшов. По фізичній підготовці я був сьомим з тридцяти чоловік.»
Додамо, що станом на той час чоловікові було 45 років. Але попри це він став одним з кращих — частиною 12 бригади.
Тоді знову вони лице в лице зустрілися з війною. Починалося все з Запорізького напрямку — активні бойові дії, контрнаступ.
«Для мене це був чи не найважчий момент. Коли почали приходити перші 200. Це зачепило за живе і треба було якось це пережити. Пригадую, як привозили тіла хлопців. Їх складали в сусідню кімнату, де ми спали. Я тоді навіть не думав, що все буде саме так. Я розраховував, що хтось буде поранений, а це було набагато складніше. Словами описати важко, бо це були молоді хлопці.»
Після того — Серебрянський ліс і довга оборона, яка триває до тепер. Кожен день це боротьба за життя — не лише своє та побратимів, але й всіх українців. Попри свій чималий військовий стаж чоловік дуже скоромний. Скільки життів йому вдалося врятувати за увесь час — знає хіба лише Бог.
«Найважче у війні це перебороти свою психіку. Задньої передачі нема, потрібно рухатись тільки вперед. Мене дуже мотивує мій колектив. Ці молоді хлопці, які тримаються з усіх сил. Надихає наш командир роти, якого я поважаю, а він поважає мене та кожного побратима. Він веде здоровий спосіб життя, займається спортом, знаходить час, щоб поговорити з кожним. Це має велике значення.»
Військовий каже, що головне на війні — порядок. Там не можна витрачати час на марно, потрібно старатися кожен день якось допомогти, наповнити його справами. Щоб час не минув дарма. Можна навіть копати окоп, але це вже внесена певна крихта до загальної карти справ.
«АЗОВ взагалі особливий тим, що тут немає найменшого натяку на пʼянки чи вживання інших заборонених речовин. Це для мене особисто чи не головне. Такий порядок мав би бути взагалі всюди. Ну і відношення командирів до кожного військовослужбовця. Хоч вони молодші за мене, але беру з них приклад.»
Степан, який отримав позивний КОВШ, каже, що зараз війна дуже змінилася. Ще на її початках не було такої техніки. Зараз є чим воювати. Проте одне перекриває інше — якщо є багато техніки, то дрони з повітря все розбивають. І так воно одне чергує з іншим.
«Проте головне все ж те, що переважно інструментів для війни вистачає. Також нас чудово одягають. Годують також дуже добре, дають все, чого потребуєш.»
З людським ресурсом, звичайно ж, є складнощі.
«У нас не так просто, що тебе приводять і все. Ніхто сюди нікого не заганяє. Кожен йде добровільно. Який сенс в тих, хто не має мотивації?»
Коли закінчиться війна і чи станеться це цього року чоловік не хоче гадати, щоб не сіяти марні надії.
«На мою думку, якщо ти знаходишся на передньому краї, то бачиш, що кінця-краю цьому немає. Обстрілів не стає менше, у них не закінчуються ні люди, ні боєприпаси. Все руйнується. Населені пункти рівняються з землею. Якщо ще минулого року, до прикладу, Катеринівка була відносно спокійним місцем, то зараз від неї практично нічого не залишилося — одні вирви.»
Коли війна все ж закінчиться Степан Уманців мріє, що нарешті йому вдасться спокійно побути вдома, заспокоїтись.
«Найбільше хочеться спокою. А далі — поїхати до своїх побратимів у різних селах та містах. До тих, які віддали своє життя. І жити якось далі, хоч не знаю, чи можна буде це все забути, — підсумував Степан Уманців.
The post Обличчя війни: Степан Уманців каже, що в Азові його мотивують побратими appeared first on Місто.
Популярні дописи:
Поділіться інформацією з іншими ↓↓↓